Ця тема виникла аж ніяк не випадково, адже в сучасному світі, де людству загрожують екологічні кризи й епідемії, війни та точкові спалахи насильства, авторитарні режими й терористичні організації, розмова про спільну візію нашого майбутнього стає вкрай актуальною. Актуальність цієї теми посилюється глобальним контекстом пандемії та економічної кризи, а також локальним українським контекстом російської агресії проти нашої держави. На цьому тлі спроби різних авторів осмислити в короткій формі есею бажані та небажані сценарії нашого безпосереднього й віддаленого майбуття видаються вкрай цікавими.
Що об’єднує авторів книжки, окрім того, що ми всі — з України? Адже ми різного віку, живемо в різних регіонах нашої країни, а деякі з нас живуть навіть в інших європейських країнах. Є кілька важливих моментів, які об’єднали нас навколо теми цієї збірки. По-перше, ми всі народилися в ХХ столітті, а пік нашої творчої активності припав на початок ХХІ. Ми всі діти ХХ століття з його вадами і перевагами, злетами і падіннями, жахами і радощами, надіями і розчаруваннями. ХХІ століття було для нас майбутнім, а тепер ми живемо в ньому, зберігаючи страшні та прекрасні риси століття нашого народження, які поволі марніють, полотніють, затираються й зникають. По-друге, ми всі народилися в одній країні на ім’я Совєтський Союз, а сьогодні або живемо в іншій країні на ім’я Україна, або так чи інак пов’язуємо себе з нею.
Читайте також: Бог, машина та вірус
Здається, всі ми сприйняли це майбутнє, що стало нашим теперішнім, як радісний дарунок долі. Ми можемо сперечатися про те, чи заслужили ми цей дарунок, а чи він наче упав нам із неба. Ми можемо скаржитися на те, що крізь нову привабливу обгортку проступають огидні риси минулого, або, навпаки, непокоїтися через те, що тьмяна та цупка тканина теперішнього затулила поодинокі радісні спогади про минуле й стала непроникною завісою між нами та нашим майбуттям. У кожному разі цей дарунок загрожений, і майбутнє нашого теперішнього великою мірою залежить від того, чи вдасться нам його захистити. По-третє, ми всі ментально й екзистенційно пов’язані з європейською цивілізацією, тож і наші візії майбутнього нашої батьківщини вплетені в спільне бачення майбутнього Європи, а зрештою, всього світу, адже саме в осерді європейської цивілізації народився перший глобальний проект усього людства з усіма своїми вадами й перевагами.
Ці спільні риси зумовлюють як спільність тем, що нас цікавлять, турбують і бентежать, так і схожість звучання наших голосів. Ми прийшли з ХХ століття, а промовляємо до ХХІ. Воно інше, хоча й виростає з попереднього. Тут інша акустика. Ми вчилися говорити в інший час в іншому просторі. Подеколи виникає прикре відчуття: ми щойно почали говорити, а нас уже майже не чути. А подеколи поодинокий голос когось із нас звучить надто гучно. Він вирізняється з-поміж інших, набуває незнайомих та неповторних обертонів і через це стає цікавим та звабливим. Мабуть, ми схожі саме через те, що здатні ставати інакшими й ставитися до інакшого та чужого не лише зі страхом, а й із зацікавленістю, приймати чуже як чуже, не знищуючи його чужість. Може, ця здатність — наслідок спроби здолати спільну травму. Ми всі народилися в тоталітарному Совєтському Союзі, де інакшість була заборонена, а інакші — загрожені. Усе чуже поставало як вороже, що його треба було або асимілювати, перетворивши на своє, приборкане, свійське чуже, або знищити. Якщо ти не був совєтським, то був чужим, а отже, ворожим. Той, хто не волів бути совєтським, опинявся в дивній ситуації чужого на власній батьківщині. Цей травматичний досвід власної чужості сьогодні може стати нам у пригоді. Адже, навчившись приймати власну чужість, легше прийняти чужість іншого. А хотілося б вірити в те, що цивілізоване майбутнє людства — це не тоталітарна гомогенність, а розмаїття культур, мов, традицій, звичаїв, що, попри відмінність, утворюють розмаїту єдність, у якій чуже є не так ворожим, як цікавим.
Читайте також: Що таке філософська традиція?
Утім, як бути, якщо в історичну традицію та соціально-політичну структуру певної країни вбудоване ставлення до всього чужого як до ворожого? А надто коли ця країна є сусідом твоєї власної? Сьогодні ми з болем усвідомлюємо, що ксенофобський Совєтський Союз був черговою реінкарнацією Російської імперії, сучасним втіленням якої є путінська Росія. Ненависть до чужого — конститутивний елемент цього геополітичного утворення. Тож, на жаль, війна, яку розпочала Росія проти України, анексувавши Крим і захопивши частину Донбасу, є не прикрим випадком, а історичною закономірністю, яка упосліджує наше майбутнє і загрожує майбутньому всього цивілізованого людства. Як прагнути спільного майбутнього, коли поруч із тобою той, хто прагне, щоб у тебе не було майбутнього? Це складне питання постає на тлі питань про майбутнє всього людства. Як убезпечити майбутній світ від екологічних катастроф і пандемій, терористичних актів і воєн, релігійного фундаменталізму та інших форм ксенофобії, агресивної зовнішньої політики авторитарних і тоталітарних держав, який спадок ми залишимо нашим дітям, як зберегти власну національну культуру, не вдаючись до ксенофобії стосовно зовнішнього світу, і яке місце в цьому майбутньому світі належить нам — інтелектуалам та митцям?
———–
Цей текст є фрагментом вступу до книжки «Майбутнє, якого ми прагнемо», що готується до друку у видавництві «Темпора» в рамках проекту «Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів» Українського ПЕН і translite.V за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ).