Та достатньо, либонь, спрацювати якомусь тригеру, як ураз опинишся в полоні їхнього негаданого смислу. До літератури такого штибу належить і «Божественна комедія». Здавалося, чогось особливого чекати від старого сюжету не випадає ніяк. Утім, вистачить і легкого натяку, щоб твоє єство змінилося достоту. Так, неабияким дороговказом у лабіринтах таємного коду відомої поеми є книжка Франко Нембріні «Данте, поет бажання», де зроблено несподівані акценти.
Хоч коли візьмешся за опус флорентійця, все одно заплутуєшся ще до того, як почнеться оповідь про химерний спуск у потойбіччя. Нерідко досвід прочитання тим і вичерпується. Проте згадаймо передовсім Дантову світобудову, бо саме вона визначає перебіг подій усієї історії. Коли зухвалого диявола Творець пожбурив із небес, земля з нестерпної огиди розверзнула глибоку безодню пекла. Натомість із протилежного її боку здійнялася гора чистилища. А вже над нею, за орбітами планет, і влаштувався Божий рай. Іноді невтямки, що дорога вглибину насправді є початком підйому. Спробуймо відстежити, навіщо вандрувати отакенними манівцями, а не відразу здійматися догори.
Читайте також: У сув’язі поглядів
Данте спирається на тезу, що Всесвіт і людина є взаємними відображеннями. Тому подорож є воднораз і пошуком себе. Тож за поетичною канвою треба розпізнавати знаки особистого стану. На цьому шляху не уникнути зустрічі зі злом. Ба більше, вся путь устелена контрастом світла та мороку. Заплутавшись у житті, Данте каже: я заблукав у темному лісі, що й виходу зась. Побачивши осяйний пагорб, він, було, попрямував до нього, аж раптом дорогу почергово заступили троє хижих звірів: рись (хтивість), лев (гординя) і вовчиця (користолюбство). Щоб визнати залежність від усякої загрози, потрібна сила. Бо годі вибрести самому із хащів. Звідки не візьмись виходить проява — тінь Вергілія. Нам нерідко посилається щось близьке. Так і тут поета рятує ліричний побратим. Смиренний Данте просить змилостивитися. Одначе силоміць нікого не ощасливиш. А найбільша провина, що позбавляє рішучості, — не гріх, а зрада свого задуму.
Та не варто бути й самовпевненими. Шлях до себе не скінчиться, доки живеш. Тим часом диявольські спокуси підохочують зупинятися та здобріти наявним. Хто, як не посланець, підкаже, що розпізнавати Іншого заразом означає відкрити себе? Самотужки не впоратися: самовдоволення засліпить і зробить нужденним, а сумнів у собі остаточно знесилить. Сутінки тільки густішатимуть, що більше людина зволікатиме. З’ясовується, що спілкування бодай із тінями величних дозволить оприявити нашу ницість і повернути віру в себе відповідальній істоті. Хоча рішення завжди за нами, роль Вергілія не випадкова. Відпровадивши Енея в Аїд зустрітися з батьком, для Данте він стає свідком істини дорогою в його внутрішнє пекло.
Усі подальші зустрічі в царстві тіней можна тлумачити як відображення фігур душі автора. У пекельному передпокої нидіють безпорадні, нерішучі душі, до яких ні Богу, ні дідьку діла нема. Хто нічого не обирає, той і не живе. Далебі, у лімбі бачимо томління героїв і мудреців античної культури (включно з Вергілієм). Чому? Вони знехтували бодай натяком віри, покладалися на розум і виказували зарозумілість. Пізнання важливе, та не всевладне. Ще нижче потерпають щиро закохані перелюбники. Вони жили нерозсудними страстями, швидкою втіхою. Але любов не справдиться без розумності та прощення. А хто сподівався стріти в пеклі винахідливого й сміливого Одисея? Він тут, оскільки не визнав залежності від таємниці, встановлював міру речей самотужки, не знаючи смирення. Людині несила вижити без Іншого, ні звичного близького, ні того, завдяки кому весь світ стоїть. Нікому не знайти порятунку власними силами. Ось, виявляється, щó за несподіванки трапляються всередині нас. Особистий шлях не пройти на самоті. «Я» не є чимось одним, у ньому має знайтися місце ще для когось. І це взаємна відповідальність: наша — за інших, а інших — за нас. Розрив такої єдності спричиняє розпачі.
Читайте також: Любов Орфея
Ще будуть довго сперечатися, навіщо Данте вдався до цих жахіть. Що він хотів ними сказати? Може, вони форми моралізаторства, властиві духу його доби? Та якщо спробувати абстрагуватися від безпосереднього читання, впору здогадатися — таким є опис нашого нутряного переживання. Часом думки не дають спокою, змушують здригатися, щойно знову накотять. Дантова відвертість полягає в тому, що підлещувати собі він не збирається. Випробування самості скидається на спробу перебудувати свою особистість. Ідеться не про цькування, тобто застосування репресій проти себе. Одначе здійснення бажань не тотожне потуранню забаганкам. Бажання — це реалізація краси. Прийти замість нас до цього стану ніхто не зможе. Хоч і сягнути його самостійно теж не вийде. Потрібно вимощувати із себе стежки до інших, адже лише стосунки з ними дають змогу позбуватися тупотіння довкола егоїзму. У цьому й полягає прояв свободи: обираючи інших, здобуваєш себе. Тоді як відмова від себе нагадує зраду. Насамкінець варто зауважити: шлях до себе — не прямолінійний. Ніколи не пізно повертатися, нехай на мить і здалося, що втрапляєш у заплутану блуканину.