Як приклад пропоную розглянути відому картину Дієґо Веласкеса «Меніни» (1656). Для зручності, звісно, краще мати під рукою її репродукцію. Так ось, перше, що впадає у не зовсім допитливе око, здається тривіальним постановочним малюнком, яких є безліч. Що нас може тут здивувати? На передньому плані бачимо маленьку інфанту Маргариту в оточенні фрейлін, власне кажучи, менін. Поруч із ними перебувають двійко карликів, а ліворуч і трохи віддалік стоїть сам живописець, тримаючи в руках пензель та палітру. Розташування образів схоже на німу сцену: на постаті з вікна спадає тихе денне сяйво, а десь углибині, в притлумленому затінку, ледве виринають іще кілька дещо невиразних силуетів. Доскіпливі дослідники впізнали в них супровідницю й охоронця принцеси та камергера королеви. Але це другорядне, позаяк наш погляд прикутий передовсім до дівчинки-аристократки. Обабіч неї — згадані придворні дами: одна застигла в реверансі, а друга подає принцесі пити. Перше-ліпше враження: це і є центр сюжету.
Проте розглядаємо далі. Неподалік вікна видно карлицю: вона вдивляється прямісінько в нас. А другий ліліпут, незважаючи ні на кого, торсає ніжкою пса, який мирно куняє на долівці. Художник також дивиться нам у вічі. Ба більше, оскільки він є автором цього шедевра, то зі зрозумілих причин йому випадає оглядати водночас і самого себе (бо ж це також автопортрет), і заразом того, хто принагідно роздивляється намальоване. Зокрема й нас. Як бачимо, поволі визрівають щонайменше дві серії поглядів. Отже, на нас позирають інфанта, коротунка й митець, а здалеку — камергер, який, швидше за все, щойно прийшов або навпаки збирається йти геть.
Читайте також: Дволикі персонажі ніцшеанства
Хоча зачекаймо! Стоп! Ні, це таки не все. Є ще дві взяті в рамку тьмяні постаті, які спочатку видавалися частиною портрета, що висить десь там, аж на задній стінці під потьмянілими малюнками. Насправді то дзеркало. Про це свідчить хоча б підсвічування зображення двох постатей у правому нижньому кутку. Так-так. Це сáме люстро, у якому й відбиваються згадані особи. Отже, структура витвору потребує нового осмислення. Судячи з усього, на місці, звідки ми споглядаємо сцену, і перебувають оті двоє: властиво, іспанський король Філіп IV і його друга дружина Маріана Австрійська. Тож умовні дійові особи (інфанта, карлиця, камергер і маляр) так заворожено дивляться зовсім не на нас, а на своїх вельможних владарів. А останні натомість бачать те, що розгортається перед очима в нас, а також власні віддзеркалення.
Спочатку скидається на неабияке зухвальство, що Веласкес доволі непоштиво повівся з найяснішими можновладцями, відправивши їх на марґінеси, себто майже викинув за межі рами. Але якщо взяти до уваги, що державець на старості не хотів, щоб його малювали, таке рішення художника виглядає дотепним. У кожному разі, отримуємо багатоходову комбінацію рівнобіжних чи перехресних і якихось іще поглядів, які дають нам усі підстави поміркувати над тим, як за допомогою уяви вдається урізноманітнювати параметри реальності.
Щось подібне про «Меніни» пише на початку своєї книжки «Слова і речі» Мішель Фуко. Він каже: такий байдужий інструмент, як дзеркало, вміщає не все, що відбувається на передньому плані. Воно не показує того, що бачить кожен. Зазвичай люстро в мистецтві використовують як засіб для подвоєння, повторення зображуваного. Тут же зовсім інше. Поміщене чи не в самісінькому центрі, воно малопомітне. Спочатку взагалі важко второпати, що це дзеркальне плесо. А розпізнавши його, розумієш: у ньому показано те, чого на полотні виразно не змальовано. Персонажі (хоч і не всі) вглядаються в те, що ми бачимо хіба за їхніми спинами. Явлене для них для нас є лише затуманеним обрисом. На цьому місці міг би з’явитися тьмяний лик того, хто зараз розглядає цей твір. Цікаво, що дзéркала не бачить ніхто, крім тих, кого тут прямо не зафіксовано. Та вочевидь, про це чудово знає художник, якому дозволено зобразити себе поряд із королями, хоча він і не причетний до сімейства.
Читайте також: Ніцше і Самотність
Парадоксальність «Менін» полягає в майстерності показувати невидиме. Веласкес ламає уявлення про відтворення простору, хоча цього прямо не зауважиш. Адже на місці глядача має опинитися не той, хто пасивно фіксує реальність, а справжній гравець з уявним. Погляди, які зустрілися з нашими, досягають того, що вдається спостерегти, лише озирнувшись. А позиція дзеркала й зовсім непевна. Воно воднораз є і його немає. Усе залежить від того, який сценарій розвитку подій ми обираємо в своїй уяві. Де центр постановки? Куди простягається перспектива? Схожі запитання й уможливлюють віртуальне (а може, цілком реальне) запаморочення споглядальника, який почав помічати дещо більше, аніж змальовано на полотні.