Едвард Лукас старший віцепрезидент Центру аналізу європейської політики (CEPA, Варшава й Вашингтон)

30 років візі № 0001

11 Квітня 2020, 16:13

Я саме в’їхав на територію Литви, кинувши виклик радянському прикордонному контролю та отримавши історичну візу номер 0001. Це була не лише захоплива витівка. Вона показала, що хватка Кремля в окупованих балтійських країнах послаблюється — можливо, безповоротно. Я насолодився своїми 15 хвилинами слави. Потім прийшла розплата. Мій тодішній роботодавець, видання Independent, велів негайно полишити країну, бо інакше радянська влада зачинить наше важливе московське бюро.
Але ж як це зробити? Я не мав візи на виїзд із радянської території. Мені треба було знайти людину з бюрократичними зв’язками, що допоможе перетнути кордон. Я подався в сусідню Білорусь, де моя присутність була, безперечно, незаконною, та пояснив свою халепу в штаб-квартирі КГБ обласного центру Гродно. Довелося довго чекати та витримати допити. Нарешті я отримав суворе попередження про те, що мені назавжди заборонено в’їзд у Радянський Союз, і мене посадили на потяг до Західного Берліна.
Унаслідок пандемії у Вільнюсі скасовано святкові заходи з нагоди річниці. А я поринув у роздуми, і в них задоволення перемішується із жалкуваннями. Березень 1990 року видавався похмурим, напруженим періодом. Та ми й гадки не мали, як нам пощастило. Мені ніколи не спадало на думку, що радянська влада може застосувати силу проти мене — чи проти моїх литовських господарів. Інформаційний простір був приязним: західні медіа, зосереджені на Ґорбачові, інколи створювали більше проблем, ніж радянські ЗМІ. Зникла комуністична цензура й, здавалося, настав вічний фестиваль свободи преси. Видатки були низькими, а попит великим. Жодних табу, бізнес процвітав. У політиці панувала висока вірність спільним цінностям. Холодна війна скінчилася. Антизахідні настрої вийшли з моди.

Я з радістю повернувся б у ті легковажні дні березня 1990 року, але додав би вдячності та обережності, яких тоді не відчував. У тижні, місяці й роки, що були далі, ми багато що могли зробити інакше. Тепер мусимо давати раду з наслідками

Хватка Кремля всюди давала збій. Міська влада Ленінграда (що скоро став Санкт-Петербургом) була цінним союзником у боротьбі проти «Центру» — ц­ентральної влади. Якби я познайомився із залюбленим у дзюдо чиновником, що невдовзі став радником мера з міжнародних справ (ідеться про Владіміра Путіна. — Ред.), я тепло привітав би його. Ми також легковажно ставилися до економічних злочинів: спекулянти й ті, хто оперував на чорному ринку, вважалися борцями за економічну свободу, що пришвидшують занепад ненависної та провальної планової економіки. Якщо вони порушували радянські закони — ну то й що, ми ж теж.
Та невдовзі все змінилося. У грудні міністр закордонних справ Едуард Шеварнадзе подав у відставку, люто застерігши про реванш жорсткого курсу. Атака на Вільнюс у січні 1991 року, коли радянські війська спробували відновити кремлівське правління, внаслідок якої загинуло 14 осіб і ще 1 тис. осіб було поранено, підтвердила, що він мав рацію. Нам також нагадали, що радянська система досі спроможна на отруйну дезінформацію. Пам’ятаю шок, коли колишній герой Алєксандр Нєвзоров — ведучий програми на ленінградському телебаченні «600 секунд» — заявив, що в жертв стріляли литовські націоналісти, а не героїчні радянські солдати, які придушували «фашистське повстання».
Сьогоднішніх знегод — пандемії, зміни клімату, міграції й технологічної антиутопії — ще й на горизонті не було. Якби ми про них занепокоїлися, то інстинктивно вирішили б, що Захід на чолі зі США з усім розбереться, а Радянський Союз (що невдовзі мав стати Росією) і Китай відіграють конструктивну роль. Тоді не вкладався б у голові образ нинішнього деморалізованого Заходу, що переживає розкол, виснажений внутрішньою жадобою й цинізмом та зовнішніми атаками колишніх суперників, що вдаються до нової тактики.
Я з радістю повернувся б у ті легковажні дні березня 1990 року, але додав би вдячності та обережності, яких тоді не відчував. У тижні, місяці й роки, що були далі, ми багато що могли зробити інакше. Тепер мусимо давати раду з наслідками. 

 

——————

Латвія посилює свої кордони у зв’язку з пандемією. Згідно із заявою міністерства оборони країни, було ухвалено рішення з 30 березня залучити військовослужбовців до роботи на кордоні з Російською Федерацією. Їхнє завдання — отримувати та передавати підтвердження про дотримання обмежувальних заходів карантину особам, які перетинають кордон. В аналогічний спосіб змінено режим роботи й на кордонах з Литвою та Естонією. Попередньо підсилення триватиме до кінця оголошеного в країні надзвичайного стану, тобто до 14 квітня, але цілком імовірно, що заходи буде продовжено.