Отже, головним тріумфатором «Оскара» стала корейська стрічка «Паразити» По Чжун Хо. І не просто тріумфатором, а володарем усіх найважливіших нагород: за найкращий фільм, за режисуру, за сценарій і в номінації «найкращий міжнародний фільм» — так цього року називається «найкращий фільм іноземною мовою». Це й правда сенсація. Раніше іноземні стрічки потрапляли в головні номінації — згадаймо «Тигр підкрадається, дракон ховається» Енґа Лі, «Любов» Міхаеля Ганеке, «Життя прекрасне» Роберто Беніньї. Але в кінцевому підсумку вони отримували «іноземну» статуетку, і лише один раз головним переможцем стала зарубіжна стрічка — «Артист» Мішеля Хазанавічюса. Та й то вона імітує німе кіно, тобто «без’язика», до того ж про золотий вік Голлівуда. Нічого дивного.
Це мало рано чи пізно статися. Останні роки «Оскар» ставав дедалі нуднішим та передбачуванішим, і розворушити дряхле тіло 92-річного старого видавалося вже життєвою необхідністю. Розворушили, та так, що світ кіноіндустрії дістав зовсім новий вектор розвитку.
Читайте також: У повільній гонитві за природою
Розмірковувати, справедливо чи несправедливо роздано статуетки, лишимо для доморощених «експертів» із соцмереж. Їм якимось чином усе завжди зрозуміло, навіть якщо вони бачили два фільми в житті. Коли йдеться про таку масштабну премію, як «Оскар», справедливості немає й бути не може — вона придумана не для цього.
Про яку справедливість можна говорити, якщо замішані найбільші бізнес-інтереси? Чи хтось насправді вважає, що ось зібралися кіноакадеміки, випили по склянці віскі й нумо справедливо ділити призи? Шлях до лютневого дійства в Лос-Анджелесі — довга й виснажлива політика, яка триває весь рік і яка не закінчується роздачею статуеток. Це дорога піар-робота, це торги, це переговори, зустрічі за зачиненими дверима та обіцянки. Перемога «Паразитів» — результат складного сценарію, у якому корейцям відведена роль флюгера. Звісно, академіки теж люди, ніщо людське їм не чуже, і голосують вони, напевне, переважно щиро, але кінцевий результат і політику визначають не смаки, а баланс бізнес-інтересів.
Численні крики, мовляв, «як можна було присуджувати корейській стрічці головну американську нагороду?!», що стали лунати одразу після вручення, розбилися, по-перше, об регламент «Оскара», який не забороняє давати премію в головній номінації будь-яким фільмам — хоч американським, хоч нігерійським. А по-друге, об незаперечний факт: «ера милосердя» Голлівуда до самого себе минула. Національний кінематограф поступово здає позиції й стає явищем глобальним, наднаціональним. Першим це відзначив Каннський фестиваль (звідки, до речі, почався тріумф «Паразитів»), переставши в каталозі та офіційних списках вказувати країну — виробника стрічки й лишивши тільки ім’я режисера. «Фільм такого-то» і вистачить. Успіх чи неуспіх кінокартини відтепер ділиться між усіма, хто брав участь у процесі, це може бути й десяток держав. Вінець — режисер. Для нього національність необов’язкова. Точніше, це його особиста справа. Голлівуд допустив у святая святих досі абсолютно чуже, стороннє тіло, таким чином визнавши власну і силу, і слабкість. Сила в готовності піти назустріч новому, слабкість у готовності визнати, що все ж таки світ якщо й зійшовся клином на Голлівуді, то в цьому клині щось застаріло чи взагалі підгнило.
«Оскар» у своїй головній номінації завжди намагається відзначати фільми із соціальним нервом. І нерідко це бажання переважає над бажанням виділити роботи, які говорять із глядачем незвичною художньою мовою, за допомогою свіжих цікавих режисерських інструментів. Але хай там скільки лаятимуть за це «Оскара» прибічники виключно естетичного погляду на кінематограф, саме в тому його сила. Головна світова кінопремія вперто, впродовж усіх років свого життя, дає зрозуміти, що теза «мистецтво поза політикою» є лише утішанням для снобів.
Читайте також: «Паразити» знову наступають
Цього разу, хоча конкуренти в «Паразитів» були досить сильні, корейський фільм виявився єдиним, що говорив про актуальне й наболіле сьогодні. Прекрасні «Ірландець» Мартіна Скорсезе, «1917» Сема Мендеса, «Кролик Джоджо» Тайка Вайтіті, «Шлюбна історія» Ноама Баумбака позбавлені актуальності: вони або підживлюють естетичні почуття грамотних глядачів, або працюють на ностальгійні сльози. «Джокер» Тодда Філіппса багатьом видався неприйнятним із огляду на свою зловісну енергію, що фактично стала синонімом заклику до насильства. Акторські номінації виявилися вельми передбачуваними. Отримати своїх «Оскарів» Гоакіну Феніксу та Рене Зеллвеґер могли завадити лише якісь злі позавселенські сили, хоча знову ж таки уподобання тут у багатьох різні. Акторського «Оскара» нарешті удостоївся Бред Пітт, який раніше отримував статуетку як продюсер. І особливо радісно за Лору Дерн, акторку такої шаленої енергії, що вже сама поява її на екрані обіцяє глядачеві душевний ураган.
Решта номінацій на тлі цьогорічної сенсації навіть не має значення. «Оскар» більше не буде таким, яким був досі. Та й не треба. Головна світова кінопремія виявила здатність ураховувати мінливий світ і йти з ним у ногу. Це дорого коштує.