Актор втомиться, перегорить, піде зі сцени. Власне, і сам чинний президент не раз наголошував, що прийшов лише на один термін. Та й він може виявитися коротшим за той, що відведений Конституцією: заколот серед «любих друзів», позачергові вибори, новий Майдан, повноцінний військовий удар з боку Росії. Зрештою, той самий нечувано численний електорат, згуртований довкола магії цифри 73%, неодмінно розсіється: когось розчарує те, що політика президента слабо корелює зі сценарієм серіалу «Слуга народу», хтось зневіриться від комуналки, яка так і не здешевшає в рази, для когось кумир просто втратить свою «няшність» і «прикольність», хтось захоче нових див і шукатиме нових фокусників.
Питання не в тому, як саме й коли закінчиться правління Володимира Зеленського. Значно важливіше, хто наповнюватиме вакуум влади. У проросійському таборі не втрачають надій, і природу їхнього оптимізму зрозуміти й описати нескладно. Так, гасла «навіки разом» і легенди економічного дива Митного союзу безнадійно застаріли. Вони й не потрібні. Політсилам, що клонувалися з Партії регіонів та «Украинского выбора» Віктора Медведчука, достатньо гнути лінію «як за Зеленського, тільки краще».
Читайте також: На шляху до катарсису
Вона може бути приблизно такою. Чинний президент багато говорить про мир? А ми обіцяємо негайний мир (на умовах Росії). Зеленський намагається сподобатися всім, заграє з різним електоратом, перестрибує з мови на мову? А ми відкрито скажемо, що за російську як другу державну, федералізацію і дружбу з РФ. Може здатися, що така риторика збудить тільки пенсіонерів, які ностальгують за радянськими часами, але це помилка. У проросійських сил є новомодний інструмент — популярний блогер Анатолій Шарій. Його фоловери досить молоді, і серед них нерідко почуєш, що хороші часи в незалежній Україні вже були… За Януковича: ніякої війни, долар по вісім, Крим наш. Деталі? Ну вони цікавлять далеко не всіх. Володимир Зеленський мав неабияку популярність у регіонах, що раніше голосували за проросійські партії. Цей електорат мав надію, що свій криворізький хлопець зупинить увесь цей «патріотичний угар» доби Порошенка й примирить «два народи, які посварили політики». Якщо ні, то виборці цього спектра шукатимуть іншого «свого хлопця».
Зеленський сьогодні робить кілька послуг проросійським політикам. По-перше, своїми діями чи бездіяльністю вселяє надію на реванш (від газових переговорів до гастролей російських акторів і блогерів, яким досі був заборонений в’їзд до України). По-друге, не перешкоджає їхній інформаційній діяльності (медіа-група Медведчука нарощує м’язи, а Андрій Портнов відкрито погрожує майданівцям і патріотам). По-третє, такі люди з президентського оточення, як Сергій Сивохо, зондують ґрунт: виявляється, виступи, які за попередньої влади вважалися антидержавними й шкідливими, тепер такими не є. Плацдарм для наступу проросійських сил створено, і вони, звісно ж, не упустять нагоди повернути владу собі.
У патріотичному таборі кінця правління Зеленського чекають, немов визволення з єгипетської неволі. І це не надто сильна метафора. Проукраїнські політики не просто опинилися в опозиції, вони в числі перших претендентів на політичні репресії, які в разі потреби влада може інтерпретувати як боротьбу з корупцією. Волонтерсько-ветеранська спільнота вже під ударом: справа Андрія Антоненка, Юлії Кузьменко та Яни Дугарь свідчить про те, що дискредитація патріотичної спільноти є одним із пріоритетів чинної влади. Спільні труднощі, як показав досвід попередніх років, здатні об’єднати роздрібнені патріотичні сили, ба більше, у міру наростання невдоволення владою і російської загрози ці сили здатні перемогти. Але скільки разів ці перемоги «зливалися» взаємопоборюванням, отаманщиною і плеканням старої системи під новими гаслами?
Читайте також: Запобігти песимістичному сценарію
Просто сидіти й чекати падіння нинішньої влади чи навіть сприяти цьому падінню замало. По-перше, слід шукати шлях до так званого транзитного електорату — виборців, які голосують, відчуваючи кон’юнктуру, а не відповідно до своїх ідеологічних переконань. Тих, хто у 2014-му повірив у необхідність боротьби за Україну, а у 2019-му знівелював цю боротьбу своїм голосуванням за «нове обличчя». По-друге, треба провести роботу над помилками так, щоб зберегти єдність патріотичних сил і виробити протиотруту проти російської п’ятої колони, яку слід було виключити з великої політики ще шість років тому. Втім, це питання актуальне й донині.