Своїм наказом про відхід президент США Дональд Трамп звільнив шлях для турецького наступу проти курдського Демократичного союзу. Це водночас допоможе військовій осі Москва — Тегеран — Дамаск просунитися на північ і взяти таким чином під контроль більшу частину території курдів. Очевидно, така ситуація — результат угоди Москви з Анкарою: Туреччині дають облаштувати «зону безпеки» вздовж її кордону, натомість турецьке керівництво остаточно передає решту Сирії під панування Асада. Виторгувавши «режим припинення вогню», який передбачає односторонній відхід курдських сил із територій, на які претендує Туреччина, Вашингтон офіційно легітимізував цю домовленість.
Отже, стратегічний план Владіміра Путіна для Сирії спрацьовує по всіх фронтах. Він не лише зробив турецького президента своїм союзником, а й змусив курдських повстанців із Демократичного союзу (сирійський підрозділ турецької терористичної організації Робітнича партія Курдистану), із якими Ердоган веде запеклу боротьбу, до принаймні тимчасового союзу з режимом Асада. Сьогодні в руках Путіна всі ниточки, щоб визначати подальшу долю цієї країни. Тепер під його верховним наглядом автократи в Дамаску, Тегерані й Анкарі можуть між собою погоджувати свої інтереси в Сирії. Вашингтон за такого розкладу сил фактично більше не відіграє жодної ролі.
Читайте також: Die Welt: Ердоганові посіпаки у війні проти курдів
Ця стратегічна катастрофа США, а отже, і провідних країн ЄС, які виявилися неспроможними розробити щодо Сирії власну політичну й військову перспективу, має довгу передісторію. Захід роками бездіяв, спостерігаючи, як військовий альянс Москва — Тегеран — Дамаск вів війну на знищення проти власного населення, що включала застосування отруйного газу. Жорстке обмеження західної активності в Сирії тільки боротьбою з терористичним угрупованням «ІД» означає фактично розв’язання рук Асаду та його покровителям у знищенні сирійської опозиції.
Цією політикою невтручання за всяку ціну Захід не лише допустив систематичні порушення міжнародного гуманітарного права, а й загнав у руки Путіна свого партнера по НАТО Туреччину. Коли її протиповітряні сили наприкінці 2015 року збили російський бойовий літак, який, як вони вважали, вторгся в турецький повітряний простір, Альянс заявив, що в разі «ескалації» конфлікту з Росією Анкара не повинна сподіватися на його підтримку. Це переконало главу турецької держави, що Заходу важливіші добрі відносини з Кремлем, ніж безпека одного з членів НАТО, і що для реалізації власних інтересів він, зі свого боку, має триматися Путіна. Ердоган, який спершу був запеклим противником режиму Асада й схиляв Захід виступити проти його вбивчої воєнної кампанії, тепер став стратегічним партнером Москви.
У час президентства Трампа американське толерування путінської гегемоніальної політики перетворилося на майже неприховуване схвалення. Плутана зовнішня політика Трампа демонструє тільки одну константу: підрив глобального впливу США й універсалістських принципів, на яких засновувалася їхня роль глобального демократичного лідера. Трампова тирада проти «глобалізму», виголошена нещодавно в ООН, демонструє, що він, наскільки стосовно нього взагалі можна казати про ідеалістичні переконання, ідеологічно прихильний до націоналістичного авторитаризму Путіна й міжнародних крайніх правих. Для свого прагнення нівелювати США, як гаранта проекту ліберального світопорядку й захисника західних демократій, Путін і бажати не може кращого помічника, ніж Трамп.
Читайте також: Стамбульська поразка Ердогана
Провал Заходу в Сирії матиме відчутні наслідки для глобальних політичних відносин далеко поза регіоном. Так, Росія і Туреччина мають потужний інструмент проти європейців: вони щомиті можуть погрожувати спрямувати в Європу потоки біженців із Сирії й таким чином посилити дестабілізацію європейських ліберальних демократій. Наслідком цього стане ще більше, ніж досі, пристосовування Європи до стратегічних вимог Росії. Особливо зважаючи на важкий удар по довірі до США, як партнерові в політичних союзах, після раптового виведення американських військ із Сирії. Не вартою довіри виявилась і Трампова політика «якомога сильнішого тиску» на Іран. Вдаючи, що економічними санкціями може поставити Іран на коліна, президент Сполучених Штатів водночас без опору передає Тегерану поле бою на стратегічно важливій сирійській арені.
Президент Франції Емманюель Макрон раніше вже висловлювався за європейську архітектуру безпеки, яка має зменшити залежність континенту від США та до якої має бути залучена, зокрема, Росія. Це не означає нічого доброго й для України. Є підстави побоюватися, що Франція та Німеччина під час майбутніх переговорів у «нормандському форматі» про мир на Сході України тиснутимуть на українську владу йти на поступки Москві коштом власного суверенітету. Тріумф Путіна в Сирії викличе на Заході, що розпадається, бажання мати гарні відносини з переможцем.