Але, як свідчить хрестоматійний приклад Гондурасу та Гватемали початку ХХ століття, бананова республіка — це не лише економічний, а й суспільно-політичний феномен. Попри часову та географічну дистанцію досвід цих латиноамериканських країн є повчальним і для України. Звичайно, вважати Україну однією з новітніх «бананових республік» так само неправомірно, як і ліпити до неї термін «failed state», що роблять російські та підросійські пропагандисти. Але й легковажити не слід. Бо насправді бананова республіка — це кінцева зупинка історичного маршруту, із якого Україна остаточно не зійшла ще й сьогодні. До того ж ніхто не гарантує, що в майбутньому рух у небезпечному напрямку не пришвидшиться. Відвернути негативний сценарій буде непросто, оскільки для того потрібні не тільки складні економічні перетворення, а й консолідовані політичні зусилля громадян.
Зважаючи на історії бананових республік Латинської Америки, неважко помітити, що причини їхнього скрутного становища на початку ХХ століття значною мірою були пов’язані із їхніми суспільно-політичними особливостями. Дотепний і точний портрет тогочасного Гондурасу створив американський письменник О. Генрі крізь призму життєвих історій, які стали хрестоматійною ілюстрацією терміна бананова республіка.
Читайте також: Між офіціозом і ненавистю
Не менш цікавий і точний опис сусідньої Гватемали залишив шведський принц Вільгельм, який відвідав її на початку 1920-х. Чи не найбільше принца вразило становище, у якому перебувала гватемальська еліта — купка креольських родин, нащадків іспанських завойовників. Будучи власниками величезних плантацій, вони вели розкішний спосіб життя, але не переймалися модернізацією своїх архаїчних господарств. На іноземну економічну експансію гватемальська еліта також дивилася крізь пальці. Єдиним справжнім захопленням цих заможних, але погано освічених людей було політиканство. Щаблем нижче перебував середній клас, який складався з дрібних чиновників, крамарів, митців, торговців. Він був таким нечисленним, а його становище таким непевним, що стати опорою режиму він не міг. А ще нижче розкинулися широкі маси вкрай бідних, неписьменних індіанців, чия примітивна праця була основною рушійною силою гватемальської економіки. У сучасних термінах бананова республіка — це башта з обірваними соціальними ліфтами.
Зрозуміло, що країна з такою соціальною структурою приречена на політичну нестабільність, яка є другою характерною рисою бананових республік. Джерел такої нестабільності два. Перше — це, власне, соціальне розшарування, яке за відсутності соціальних ліфтів та компромісної державної політики створює ефект перегрітого котла, що рано чи пізно вибухає. Європейські еліти пішли на історичний компроміс із промисловим робітництвом ще в середині ХІХ століття, чим раз і назавжди обеззброїли тих, хто планував поставити пролетаріат на службу революції (у ХХ столітті червоні прапори над Європою замайорять лише завдяки радянським завойовникам). Еліти ж бананових республік відповідали на невдоволення виключно брутальною силою. «Уся ця гнила й застаріла система правління тримається на праві сильного.
Допоки президент має гроші в скарбниці й солдатів у кожному містечку, він тримається в кріслі»,— писав принц Вільгельм. Отже, бананові республіки та країни зі схожою внутрішньою будовою приречені на громадянські війни та калейдоскопічну зміну режимів, які можуть зберігати формальні ознаки демократії (вибори, парламент, Конституція тощо), але за своєю суттю будуть авторитарними. «Влада коливається між каудильо, уповноваженим земельною аристократією та вищим духівництвом, і каудильо-демагогом, який час від часу струшує аморфні маси, здатні швидко піднятися й ще швидше повернутися до звичної апатії», — напише про Латинську Америку французький історик П’єр Шоню.
Другим джерелом нестабільності бананових республік є залежність національних еліт від бізнес-інтересів іноземних корпорацій. Як свідчить досвід Гватемали та Гондурасу, відносини, що починалися як партнерство заради взаємного збагачення, легко змінювали свою природу, і політичні лідери ставали заручниками своїх «бізнес-партнерів». Скажімо, у 1911 році Cuyamel Fruit Company ініціювала й профінансувала державний переворот, оскільки не могла дійти згоди з президентом Міґелем Давілою щодо концесій. Після перевороту з політичного небуття витягли й посадили в крісло одного з колишніх президентів Мануеля Бонілью, який радо виконав усі побажання компанії. У Гватемалі переворот 1921-го замовили їхні конкуренти з United Fruit Company, замінивши впертого Карлоса Ерреру лояльним генералом Хосе Ореллано, і також через питання концесій. Це тільки окремі довільно вибрані приклади того, яким жалюгідним було становище тамтешніх еліт, примушених виконувати роль обслуги іноземних компаній. Таким чином, опинившись у статусі бананової республіки, країна ніби потрапляє в замкнене коло. Щоб вийти на шлях сталого розвитку, їй треба досягти внутрішнього консенсусу й повернути собі державну суб’єктність, але політична нестабільність та масові злидні затримують її в стані перманентної кризи.
Виникає закономірне питання, яким чином усе це стосується України, що протягом 28 років своєї незалежності не знала ні переворотів, ні громадянської війни. Соціальне розшарування, безумовно, є, але воно ще ніколи не спричиняло політичних катаклізмів, не останньою чергою тому, що його зрівноважує наявність середнього класу (див. Тиждень, № 33/2019). Природа української політичної нестабільності також зовсім не схожа на ту, від якої на початку ХХ століття потерпали латиноамериканські країни. Обидва Майдани були реакцією громадянського суспільства на спробу встановлення проросійських недемократичних режимів. Перший зірвав намагання Леоніда Кучми передати владу відверто проросійському наступникові, а другий не дав цьому наступнику розвернути зовнішній вектор країни та узаконити авторитаризм.
До того ж обидва Майдани не руйнували демократичних інститутів, ба більше, навіть допомогли їх зберегти.
І за рівнем освіти, і за структурою зайнятості в українців також мало спільного з індіанцями Гондурасу чи Гватемали. Чи не єдина частина України, де явно проступають певні риси бананової республіки, — це окуповані райони Луганщини та Донеччини. Там рештки промисловості експлуатуються російською структурою ЗАТ «Внешторгсервис», а місцеві маріонеткові режими здійснюють обслуговуючі функції. Але й така аналогія неточна, оскільки Росія не заробляє в ОРДіЛО, а, навпаки, дотує «республіки». Та й відносини з місцевими режимами мають тут зовсім іншу природу. Якщо американські «фруктові» компанії керувалися в Латинській Америці бізнесовою логікою, то російське вторгнення на Донбас було продиктоване виключно неекономічними міркуваннями.
Читайте також: Говорить монобільшість
Одне слово, проблеми бананових республік здаються досить далекими від українських реалій. Але тільки на перший погляд. Загалом кажучи, бананова республіка — це найповніше та найекстремальніше втілення того, що називається «капіталізмом для своїх». Цей відносно новий термін описує економіко-політичний лад, у якому успішність бізнесу визначається не його об’єктивними конкурентними перевагами на ринку, а відносинами його власників із державою (які зазвичай мають корупційну природу). Що вони кращі, то більше преференцій, дотацій та субсидій отримує такий суб’єкт підприємництва від держави. У випадку бананових республік відносини між владою та бізнесом переростають із корупційного «партнерства» в підпорядкування першої останньому.
По суті, йдеться про приватизацію державних інститутів: замість того щоб захищати інтереси громадян і створювати екосистему для розвитку вільного ринку, вони починають працювати виключно в інтересах певних компаній та бізнес-угруповань. Привласнюючи собі державу, бізнесмени дістають право на монополізацію певних галузей, дозвіл на різноманітні махінації, доступ до перерозподілу державного бюджету на свою користь тощо. Не слід пояснювати, наскільки ці явища, знані під назвами «системна корупція» та «олігархія», характерні для сучасної України. І за своїми суспільно-політичними наслідками «капіталізм для своїх» штовхає країну якраз-таки до моделі бананової республіки. Відмінність полягає не в напрямі, а в дистанції.
Читайте також: Портрет «слуги»
Незахищена приватна власність, нерівномірний доступ до банківського кредитування, можливість «купувати» собі конкурентні переваги, кишенькове правосуддя — усе це стримує розвиток середнього класу, збільшуючи дистанцію між незаможними низами та елітою, яка є симбіозом чиновництва, політикуму та великого бізнесу. Зрозуміло, що виконувати свою історичну місію, будучи опорою національної державності, така еліта не здатна. У цьому сенсі не так важливо, на який саме бізнес — іноземний чи вітчизняний — вона орієнтована. У будь-якому разі ця еліта розглядає країну виключно як засіб для власного збагачення, а державу — як продовження власних корпоративних структур. Окрім руйнівного впливу на економіку це також загрожує згортанням демократії. І не обов’язково то має бути хунта латиноамериканського взірця.
У сучасному світі авторитаризм пробиває собі дорогу не штиками й заколотами, а популізмом, якому олігархічні медіа надають ще більшої сили. І обслуговувати інтереси своїх справжніх бенефіціарів такі режими можуть, зберігаючи видимість народоправства. Усе це в кінцевому підсумку робить країну вразливою перед зовнішніми загрозами та внутрішньою дестабілізацією. Бо держава, перетворена на механізм визиску з власних громадян, не може бути стабільною за визначенням. Інакше кажучи, доля бананової республіки спіткає ті народи, які програли битву за власну державу, не зумівши поставити її на службу власним інтересам і не виплекавши дієвої національно орієнтованої еліти, і таким чином передали її в чужі руки. Тому всі деструктивні соціальні, політичні та економічні наслідки, пов’язані із сумним статусом бананової республіки, є контрибуцією, яку історія накладає на тих, хто програв. Для українців ця битва досі триває, і її фінал ще зовсім не визначений.