Та й про 1917–1923 роки в житті Олександра Петровича маємо надто суперечливі відомості. Й сама особистість нашого генія дуже вже складна…
Одна з таємниць у Довженковій історії — його взаємини з Варварою Криловою, першою дружиною. Довгий час я навіть не міг відшукати її фотографій. І на те були причини: будь-які згадки про Варвару Семенівну
у виданнях Довженка й про нього блокувалися Юлією Солнцевою, жінкою, яка аж до 1955 року була неофіційною його дружиною. І тільки в музеї Демидівської школи (Вишгородський район Київської області) я нарешті побачив Варвару Семенівну: вона стоїть на порозі свого будинку, і обличчя її світиться якоюсь особливою одухотвореністю.
У Демидове, де Варвара Довженко вчителювала протягом багатьох років аж до своєї смерті в 1959-му, ми приїхали разом із кінознавцем Сергієм Тримбачем, автором книжки «Загибель богів». Там на нас чекала Валентина Осипова (теж учителька), якій є що розповісти про свою землячку. Разом із нею перебираємо факти біографії Варвари Семенівни: народилася в Смілі… навчалася в Житомирській жіночій гімназії… викладала природознавство в навчальних закладах Житомира (1916–1921)… там-таки познайомилася з Довженком… У 1917-му вони таємно повінчалися.
У 1921–1923 роках Варвара разом із чоловіком, який несподівано для себе самого став дипломатом, жила в Польщі та Німеччині. А в 1925-му, вже в Харкові, трапилося лихо: під час катання на човні жінка травмувалася, почалося запалення суглоба коліна, і відтоді хвороба ноги більше не відпускала її. Мрії про театральну сцену (Курбас!) перетворилися на марево. І саме в цей час Довженка нестримно потягла до себе кіно-Одеса. А в Одесі в його житті з’явилася Юлія Солнцева… «Сашо, пам’ятаєш, колись давно-давно я повторювала тобі в найближчі хвилини, що якщо ти кохаєш іншу жінку, то я ніколи не стану на твоєму шляху, побажавши щастя, піду назавжди», — нагадала Варвара Семенівна Олександрові Петровичу вже в 1949 (!) році. Вона свято вірила у творчий геній чоловіка, а її кохання не було засліплене ревнощами.
Ми дуже мало знали б про долю Варвари Довженко, якби не харківський дослідник Микола Куценко. Багато років тому мене вразила його розвідка «Сповідь про трагічне кохання», надрукована в журналі «Вітчизна» (1992, № 4). Куценко був добре знайомий із сином Варвари Семенівни Вадимом Чазовим (народився 22 серпня 1933 року), і це знайомство розкрило перед біографом стільки нових граней історії любові!
У Демидовому переконані, що Вадим — син Довженка. Хоча прізвище дісталося йому від Петра Чазова, військового, закоханого у Варвару Семенівну. Щоправда, його глибоке почуття не знайшло відгуку в її серці: там назавжди поселився Довженко… Вадим Чазов закінчив Косівське училище прикладного мистецтва, згодом мешкав у Івано-Франківську. У його домашньому архіві зберігалися безцінні документи, зокрема адресовані матері листи Довженка 1917-го й наступних років! Чазов як міг допомагав Миколі Куценку в його розшуках. Так з’явилася та пам’ятна мені публікація 1992 року в журналі «Вітчизна». Значна її частина — це послання Варвари Семенівни Довженкові, які вона довіряла шкільному зошитові, проте адресатові не надсилала.
Листи, хоч і писалися вони в момент жіночого відчаю, випромінюють безмежну ніжність. «Ти вільний від мене, мій рідний, коханий! Хай вільно і легко дихається тобі, хай в очах твоїх сяє завжди сама лише радість і щастя. /…/ Ти пробач мені лише в одному: немає в мене сил відмовитися від безумного, нестримного бажання говорити з тобою в листах…»
Читайте також: Останній утопіст
«Я люблю життя твоє, радість твоєї творчої праці. О, Сашо! З тобою впізнала я в житті моєму стільки чудесних хвилин. Ти дав мені в житті стільки щастя, чи винен ти, друже мій, що не міг зробити його вічним?»
«Друже ти мій безцінний, чудовий! Так безмежно, так палко і безсмертно люблю я тебе»!
Світла, благородна душа Варвари Семенівни наче на долоні!
Дивно, але сенсаційна, здавалося б, публікація Миколи Куценка залишилася майже непоміченою біографами Довженка. У 2014 році я подав її до збірника «Довженко без гриму», тож тепер вона стала доступнішою. Тільки от ні Куценка, ні Чазова серед живих уже немає. Давно. І мене не полишає думка, що домашній архів Вадима Петровича розкрив не всі свої таємниці. Повний текст спогадів Варвари Семенівни, її портрет роботи Миколи Глущенка (1922), фотографії, архівні документи — де все це? В Івано-Франківську? Чи, може, у Харкові, в архіві Миколи Куценка (якщо він зберігся)?
Не знаю. Знаю тільки, що ми досить байдужі в ставленні до своїх великих людей. Епістолярій Довженка досі не зібрано й не видано. Більш-менш повної його біографії не маємо. Про цікавий телесеріал, який захопив би увагу мільйонів, уже й мовчу. А матеріал же ось, під руками…