Церква тут унікальна. За словами мистецтвознавця Григорія Логвина, вона належить до тих рідкісних пам’яток дерев’яної архітектури, які «випадково вціліли». На Придніпров’ї таких одиниці. Триглавий храм із трьома зрубами. На стінах — фрагменти розписів, виконаних ще в ХІХ столітті. Зведіть погляд — і ви побачите перед собою чотирьох євангелістів, а поруч із ними крилатих серафимів, які нагадують про вабливу силу неба.
Збудували храм у селі між 1779 і 1784 роками, тож він багато чого звідав на своєму віку. А в атеїстичні часи навіть виконував функції колгоспної комори… І все ж, попри наругу, церква вціліла. Тепер у недільні дні й на свята до неї сходиться місцевий православний люд…
Читайте також: Атака на ПЦУ
Біля козацької церкви в Тулинцях (а це Московський патріархат!) мимоволі починаєш думати про довге відлуння нашої складної політичної й церковної історії. Тим паче, що відтоді, як Україна взялася всерйоз готуватися до отримання з рук Вселенського Патріарха томосу про незалежність своєї церкви, питання історії православ’я стрімко актуалізувалися.
На одній із важливих подій варто зупинитися докладніше. 1589 рік, московська митрополія перетворилася на патріархію. Як, за яких обставин це сталося? Найдокладнішу відповідь на це запитання я знайшов не в Сергія Соловйова чи Василя Ключевського, не в автора фундаментального дослідження «История русской церкви» Ніколая Нікольського, а в книзі Руслана Скріннікова «Святители и власти» (Ленінград, 1990). У ній є розділ «Учреждение патриаршества в России», де скрупульозно викладено хід подій.
Після смерті Івана Ґрозного фактичним правителем Московської держави став Боріс Ґодунов (царський трон займав син Ґрозного Фьодор Іоановіч, однак він потребував опіки регентів). Ґодунов чудово розумів, що «велич самодержавства була неповною без великої церкви», як пише історик. Підстав для амбіційних планів не бракувало: Візантійська імперія давно, ще в ХV столітті, припинила своє існування, натомість Московія (ще не Росія, як її чомусь називає Скрінніков) за часів Ґрозного заявила про себе як про світову потугу. Константинополь ослаб. Тоді й з’явилася в білокам’яній доктрина «третього Риму»: ним має стати Москва. А для цього потрібно за всяку ціну здобути й утвердити патріаршество.
Мета досягалася так. 11 грудня 1586 року митрополичу кафедру в Москві посів відданий Борісу Ґодунову Іов, який ще недавно очолював коломенське єпископство. У Царгороді теж сталися зміни: вселенську церкву очолив Ієремія. Неабияка фінансова скрута спонукала його свій перший візит здійснити до Москви. Звісно, за субсидіями. І 21 липня 1588-го відбулася аудієнція патріарха в Кремлі. Цар і правитель сподівалися, що Ієремія привіз постанову Вселенського собору про надання Московській митрополії статусу патріархії, проте цього не сталося. Почалися переговори. Тривали вони довго, цілих півроку. Власне, то був торг. Ми вам гроші — ви нам патріаршество, запевняли московіти. Ієремія вагався.
Читайте також: У Словенії почала функціонувати ПЦУ
Зрештою, настав момент, коли Ґодунов вирішив потримати патріарха під «домашнім арештом»: високого гостя ізолювали від зовнішнього світу, заборонивши залишати двір. «Греків тримали як полонених», — констатує Руслан Скрінніков; навіть на базар вони ходили зі стражниками. Щоправда, клітка була «золотою»: бранців годували вишуканими стравами, всіляко задобрювали, даючи зрозуміти, що коли вони стануть більш зговірливими, неволя закінчиться. Цікаво, що й сам Ієремія, виявляється, пропонував царю перенести патріарший престол із Константинополя в Москву: в Царгороді «під турками» йому було незатишно. Проте Дума заперечила, оскільки не хотіла бачити грека на чолі московської церкви. Ґодунов наполягав, щоб московським патріархом став Іов. Натомість Ієремії надавали можливість заснувати в провінційному Володимирі свою резиденцію. Греків це не влаштовувало, тож переговори закінчилися нічим. І тоді московіти від мови дипломатії, від спроб підкупу перейшли до мови погроз. Ієремії дали зрозуміти, що його не випустять, поки він не піде на поступки. І 13 січня 1589 року греки капітулювали, погодившись рукоположити — хоч і не з доброї волі — патріарха Московії. «Відпустіть нас!» — таким було єдине їхнє прохання. Митрополит Дорофей змушений був підписати привезену йому з Кремля грамоту «о поставленні» Іова (щоправда, тут-таки порадивши Ієремії «таємно накласти на грамоту закляття»). Вибору в Дорофея не було: «люб’язні» господарі пригрозили, що втоплять його в річці, якщо він не виконає їхню волю.
Москва, отож, домоглася свого. Брутально, цинічно, не рахуючись із канонами — такий її «фірмовий» стиль. Минуло ще століття, і 1686 року Московський патріархат вирішив, що й Київська митрополія відтепер його…
Утім, із Москви ХVІ століття повернемося в нинішні придніпровські Тулинці. Краще не в уяві, а навсправжки, на доступному транспорті. Коли служба в церкві скінчиться, не поспішаймо до справ, що видаються нагальними. Побудьмо на самоті з храмом. Помилуймося козацьким бароко. Прислухаймося до далекого відлуння історії…