Так уже є: у неширокому колі способів звільнення від буденності ми швидко пристаємо на думку про подорож як дієвий спосіб розради від щоденних клопотів. А далі найприємніше: солодке перебирання місцями, куди б вирушити. Вперше чи вкотре, надовго чи на деньок — неважливо. Важливо знову зануритися в процес планування, зборів, очікування.
Ось цей момент особливо цікавий: що змушує нас робити вибір на користь того чи іншого місця? Що саме ми прагнемо побачити/відчути в подорожах? Вибір локації робимо самі чи тільки повторюємо вибір, зроблений легіонами туристів-попередників? Чому цей вибір так рідко стосується України? Чи може й вона знайти своє місце на карті світових (або бодай наших) маршрутів? Що для цього робити? Останнє питання мене цікавить найбільше.
Мірило туристичної значущості та перспективності місць — атрактивність (від латинського attractio — притягування, привернення) — важко вловимий ступінь привабливості того чи іншого об’єкта. Найчастіше його трактують як видовищність. Хоч як крути, людина схильна до переважно візуального пізнання світу. Ми любимо бачити. Бачити щось нове, бажано несподіване, ще краще вражаюче й рідкісне або в ідеалі унікальне, і тут нікуди не подінешся: масовий туризм тримається на видовищах. Природні чи рукотворні, давні чи новостворені, матеріальні чи подієві принади змушують мільйони людей невпинно мандрувати світами. Ніагарський водоспад, «Бурдж Халіфа» чи міграції атлантичних китів ніколи не залишаться без глядачів. Чи є в цьому яскравому коловороті місце для України? Хто знає. У нас своя обойма видовищних місцин, щоправда, кожен (особливо маючи досвід міжнародних мандрів) із легкістю продовжить його не менш значним переліком різною мірою зруйнованих, а відтак забутих фортець, палаців, маєтків, церков і парків. Далі згадаються так само занедбані дороги й готелі. Слідом за ними гроші, яких критично не вистачає на відновлення пам’яток, і погана влада, яка не дає їх та й не розуміє в тому потреби. І насамкінець висновок: усе безнадійно.
Але чи не марними є сподівання на прихід туристів в українські міста, містечка та села в разі хоча б і повної реставрації всіх її пам’яток та доріг? Навіть за умови водоспаду грошей на потреби реклами, поліграфії та гідів? Не заперечуючи потреби цього, думаю, ні. Чи стане, наприклад, по-своєму унікальна земляна фортеця Святої Єлисавети в центрі Кропивницького, споруджена для підтримки колонізації причорноморських степів Російською імперією, магнетичним об’єктом для українців? Чи кожен занедбаний замок, палац та маєток заряджений українським духом і значущістю? Чи, навпаки, є чужим маркером? Чи сам той невтішний стан, у якому опинилося багато українських пам’яток, не каже нам про значення, яке свідомо чи підсвідомо відводять їм українці у своєму житті? Чи не йдемо ми хибним шляхом, вбачаючи порятунок туристичної галузі лише у відновлені старовини? Чи аж такою страшною є видима «порожнеча» наших міст і вулиць? І чи порожнеча це?
Нескінченна любов до видовищ — це не абсолютний тренд. Привабливість не завжди означає видовищність. Захоплення реальними та вигаданими героями, а зовсім не видатні емпіричні параметри привели тисячі людей на лондонські вулиці Еббі-роуд та Бейкер-стрит, до балкона будинку на Віа-Капелло у Вероні чи до празької ресторації U Kalicha. Навряд чи видовищними є Стіна плачу, Чорнобильська АЕС чи Аушвіц-Біркенау. Чи потребує ефектності ландшафт місця битви на Соммі чи узбережжя біля Дюнкерка? Навряд чи аж такими красивими є подвір’я, у яких минало наше дитинство, чи фасади будинків, у яких народжувалися та росли наші діти, але поруч них серце пришвидшує свій хід. Туди хочеться повертатися. Чи мають при цьому значення якість доріг, наявність готелів, різноманіття меню місцевих харчівень? Ні. Принаймні не першочергове. Усі ми шукаємо емоції, породжені індивідуальним чи колективним досвідом.
Інакше кажучи, з двох однаково (або й неоднаково) красивих церков збудована Мазепою апріорі цікавіша й туристично магнетичніша. З двох потворних будинків той, у якому жив Антонич, прекрасний. Місто з міфом цікавіше за будь-який архітектурний музей. Оповідь Юрія Яновського про Байгород привела туристів на криві вулиці Чечори в Кропивницькому. «Чорний ворон» (роман і прототипи) витіснив із Холодноярської Розумівки російського генерала Раєвского. Книжковий Франик, створений Андруховичем та Винничуком, цікавіший для туриста від архітектурного Івано-Франківська. Дрогобич створив Бруно Шульц. Вінницю — Татчин. Луганщина Жадана прекрасна. Київські двори Позаяка теплі й неповторні. Десна красива завдяки Довженкові, а майбутні туристичні центри Донбасу вже створені й ще творяться: Донецький аеропорт, Іловайськ чи Савур-могила тепер прошиті в наш код.
До чого це я? Хочете туристів — підтримуйте митців і героїв, які наповнюють місця сенсом. Якість доріг і наявність туалетів при цьому не будуть такими критичними.