Власне, тоді виник економічний сенс у контрабанді, бо за умови абсолютно вільної торгівлі вона не потрібна. Проте абсолютно вільна торгівля — це така сама ілюзія, як і абсолютно вільний ринок. Чи можна нинішній ринок Європейського Союзу з його квотами та обмеженнями назвали цілком вільним? Є підстави вважати, що контрабанда, як і корупція, як і злочинність загалом, навряд чи може бути геть подолана, допоки існує людство з його формами державної організації.
Коли є торговельні заборони та фінансові стягнення із суб’єктів торгівлі, контрабандне нехтування ними дає можливість заробити на різниці цін у різних державах, що позбавляє ці держави відповідних доходів і підриває їхні фінансові системи. Тому контрабанда — це частина, елемент національного та глобального злочинного світу.
Ось чому держави намагаються проти такого зла боротися. Однак результати цього процесу не завжди вражають. Адже успіх антиконтрабандної боротьби залежить від чистоти вищого керівництва й силових структур країн. Якщо ж контрабанда має «нагорі» покровителів і співучасників, то боротьба проти неї за визначенням не може бути ефективною. Хоча, звісно, час від часу якусь «спокутувальну жертву» на вівтар громадського обурення кидатимуть як компенсацію за продовження спокійної контрабандної діяльності надалі.
Там, де контрабанда має могутній «дах» у найвищих поверхах державної влади, вона поступово легалізується й стає частиною (за умовчанням!) державної системи. До речі, тут виникає питання: а чому різні політичні сили України так затято воюють за встановлення контролю над митницею? І якщо протягом десятиліть держава не здатна звести контрабанду до якогось мізеру, це також викликає питання. Між іншим, і за часів президента Кучми, і за часів Януковича в Україні були діячі, яких майже відкрито називали «смотрящими» за митницею. Проте проєвропейська риторика, така-сяка демократія, така-сяка свобода слова, боротьба між різними олігархічними кланами, конкуренція за своїх «смотрящих» на митниці робили й роблять контрабанду в Україні доволі вразливою та ризикованою. Завжди може відбутися витік інформації, а отже, скандал і ще один «великий переділ». Ймовірним є вибух громадського невдоволення.
Читайте також: Контрабанда в ОРДіЛО: золоті жили
Ситуація принципово інша в тих країнах, де не дуже дбають про свою демократичну «цноту», де контрабанда є чимось майже законним і реально не переслідується владою. Приміром, у Парагваї за диктатури генерала Альфредо Стресснера контрабанда здійснювалася під егідою національних Збройних сил, що були головною державотворчою силою країни. Контрабанда належала до найважливіших економічних ресурсів керівного режиму та давала йому можливість підгодовувати лояльний офіцерський корпус, проурядових журналістів і пропагандистів. У ті часи боротьба проти неї в Парагваї була смертельно небезпечною справою, адже вона вважалася генеральським бізнесом. Саме цей бізнес був легальним, а протидія йому нелегальною. Президент Панами генерал Мануель Нор’єґа легалізував контрабанду наркотиків до США й втягнув у цю справу значну частину армії та керівництва держави. Сполученим Штатам довелося піти на воєнну інтервенцію, щоб розорити це контрабандно-наркотичне гніздо.
Читайте також: Контрабанда на Донбасі. Як возять товари в ОРДіЛО
Контрабандний скандал стався й на комуністичній Кубі. Там у його епіцентрі опинився герой африканських воєн гаванського та московського режимів генерал Арнальдо Очоа. Він справді показав себе талановитим полководцем в Анголі, Мозамбіку, Ефіопії та Намібії, проте водночас координував наркотрафік від колумбійських наркокартелів до США. Та в специфічних умовах комуністичної Куби генерал Очоа ніяк не міг вести таку діяльність без сприяння найвищого керівництва цієї країни. Коли брати Кастро зрозуміли, що ця історія зачіпає їхню владу й таємне стає відкритим, генерала Очоа заарештували, швиденько засудили й розстріляли.
Тут наведено найяскравіші випадки, хоча їх дуже багато в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, де легалізована контрабанда радше правило, ніж виняток. Це «законна» частина доходів керівного класу багатьох держав. Але чи вийшла вже Україна з цієї кримінально-фінансової парадигми третього світу?