Цієї весни ми з дружиною ухвалили трохи несподіване для нас самих рішення й після сповненого клопоту перебування в Києві вирушили в коротку тижневу відпустку до Грузії, зокрема до Тбілісі та його найближчих околиць. Коли я пишу цю статтю, ми вже на половині нашого візиту й знаємо тільки те, що до Грузії ще повернемося. Я маю лише перші, заледве кількаденні враження, тож, напевне, не обійдеться без узагальнень, але інколи варто хапати життя миттю, підглядати за ним під час його ходи, анітрохи не намагатися зважувати думки й поготів не ставати на позиції знавця та арбітра. Отже, наші перші враження, які щодня щастить поглибити, дуже теплі й позитивні. Тбілісі ― місто, у якому я міг би оселитися, певне, що не назавжди, але щоб пожити в ньому, пізнати людей і культуру, зануритися в нього на дещо довший час, ніж коротка поїздка для відпочинку.
Читайте також: Обабіч
Признаюся, ми поїхали до Грузії без попередніх готувань і без надмірних сподівань. Відкривали столицю з ground zero, із нуля, щогодини збагачуючись враженнями й знаннями. Нашим чичероне по Тбілісі був поляк пан Лех, що живе там 15 років, навчався в Грузії, захистив там докторську дисертацію і вже рік як став польським дипломатом, директором Польського інституту. Мушу признатися, що такий вибір виявився дуже вдалим і дав нам змогу пізнати місто та його таємниці крізь призму іноземця, що полюбив Грузію й пов’язав із нею своє і особисте, і професійне життя. Така оптика ― почасти з відстані, а водночас із глибокою, ерудованою обізнаністю ― стала нам у великій пригоді й показала вектор, якого ми дотримувалися, долаючи крок за кроком чергові кілометри під гарячим червневим сонцем.
Картини міста, його краєвиди, архітектура, історія знаходили свій контекст у розповідях пана Леха. Кожен новий день ― це нові зустрічі, нові верстви таємниць, які ми відкривали, нові сходинки вглиб і нове піднесення вгору. Без конкретних планів, без надмірних сподівань ми піддалися ритмові міста. Єдине, що намагалися робити, ― власне, взяти участь у тому ритмі, опанувати його або ж бути опанованими ним. Не могли, однак, не помічати й не порівнювати. Хоч не хоч десь із глибин мозку в наших порівняннях з’явилися відомі нам столиці, а колись губернські міста імперської Росії Варшава та Київ. Ми відкривали для себе несподіваний для нас локальний у масштабі Кавказу статус великого міста, належний Тбілісі, його підупале, але безперечне багатство, яке тепер знову відкривають, очищають і надають йому колишньої пишноти. Пізнавали гордість грузинів, яка дає їм змогу пару тисяч років почуватися в себе як у себе, незважаючи на історичні поразки та занепади. Дивувалися, що в багатьох аспектах функціонування міста значно багатший Київ плентається позаду провінційнішого, або, інакше кажучи, менш амбіційного в побудові своєї європейської ідентичності Тбілісі. Починаючи від тротуарів у центрі міста, там відбудовують та очищають від совєтської руїни цілі міські квартали. Кількість багатої архітектонічної субстанції величезна, хоча не в одному місці вже настала остання мить, коли ще можна врятувати її. Алеї Шота Руставелі притаманний виразний європейський «флер», якого все-таки бракує київському надто вже совєтському Хрещатику. А може, ще й теплий клімат сприяє життю на вулицях, площах і чарівних завулках. Тбіліська поліція має точнісінько такий вигляд, як нью-йоркська, дуже помітна й, судячи з побіжних спостережень, непогано виконує свої обов’язки, бодай у приборканні темпераменту грузинських водіїв, чого не можна сказати про київську поліцію.
Читайте також: Шрам на шкірі
Учора ввечері, блукаючи та не знаючи, як вийти до найближчого мосту на другий берег річки Кури, ми запитали про напрям у перехожого приблизного мого віку. Пан Георгій змінив маршрут своєї вечірньої прогулянки й провів нас чарівними вуличками, дорогою розмовляючи з нами про історію своєї вітчизни, як виявилося, він глибоко знав її. То була мила й повчальна зустріч.
А ось іще одна симптоматична сценка. Вечеряючи на терасі ресторану «Старий Тифліс» коло Сухого мосту, ми помітили, що троє робітників ― а була дев’ята година вечора ― готуються бетонувати ділянку поверхні мосту. За працею наглядали двоє молодих осіб, певне, власники будівельної компанії. Приїхали, щоправда, на розкішних автомобілях, але лишалися зі своїми робітниками до миті, коли бетономішалка вилила бетон і вони вправно розподілили його в заздалегідь приготовані опалубки. Молоді власники керували процесом, час від часу фотографуючи його етапи. І покинули місце робіт останніми. Я вже сам не знаю, що мені того вечора дало найбільшу вдоволеність: досконала грузинська кухня й добірне червоне «Сапераві» чи спостереження тих молодих підприємців, які вочевидь дбали, щоб доручене їм завдання ремонту мосту було виконане якнайкраще. Склалося враження, нібито вони добре знали, що будують міст для себе та свого майбутнього.