Поняття «популізм» не здатне передати цей глобальний тренд, а надто його унікальний український різновид. Країна зробила величезні кроки на шляху до європейської демократії, проте все ще стоїть на порозі між демократичним суверенітетом і спадком радянської імперії. Це не лише так звана гібридна війна, яку веде Росія, а й всюдисущість радянських проявів життя: патерналізму, корупції, живучості радянських міфів у культурі та історичній свідомості. Президентські перегони показали нам, так би мовити, третю Україну: не країну Євромайдану й не ту частину, яка все ще в полоні радянських звичок, а країну на передньому краї наймодніших хиб зрілих демократій із недовірою до політики, схильністю вибирати не державників, а шоуменів, сліпою байдужістю до послідовності та здійсненності політичних програм кандидатів.
Це можна назвати «трампізацією» західних суспільств. Дональд Трамп почав власну політичну кар’єру (а Найджел Фарадж, лідер кампанії за Brexit, закінчує свою) зіркою телебачення. Зеленський їх навіть обскакав: він одночасно і телезірка, і «справжній» політик. Усі ці лідери мають щось спільне: вони не презентують програму, а виражають почуття. Люди цінують у них не можливі майбутні досягнення: ефективність тут жодної ролі не відіграє. Вони просто хочуть розхитувати човен, знищити те, що їм не подобається, а не морочитися з тим, що натомість слід робити.
Або вони радше це вдають. Зрештою, їм просто хочеться позбутися реальності. Звідси величезний вплив фейкових новин, непослідовні прагнення то до прямої демократії, то до авторитарних режимів. Із 2016 року помірковані сподіваються, що виборці незабаром прозріють та усвідомлять: Трамп — небезпечний шахрай, Brexit — катастрофа для Британії, популістська коаліція в Італії не здатна виконати свої обіцянки й лише погіршує фінансове та соціальне становище країни. Але донині ці сподівання так і не виправдалися. Переобрання Трампа на другий термін здається ще реальнішим, ніж будь-коли раніше. Британія не може чи не хоче виборсатися з пастки Brexit. Берлусконі може повернутися у владу. А «жовті жилети», чия програма зводиться до «до дідька Макрона» та «уряд у відставку, усі рішення ухвалювати на референдумах», усе ще мають симпатії від 30% до 40% французького електорату. Зеленський зі своїм проривом — весела та «своя» версія для розгніваних і наляканих прибічників Трампа та іже з ним.
Хоч би яким було пояснення та поважні причини для такої позиції електорату (втрати від глобалізації, безсилля держави), важко не помітити певної дитячості й у голосуванні «по приколу» в Україні, й у гнівних протестах деінде. За Фройдом, це приглушення принципу реальності принципом задоволення — процес, який вчений інколи називав «прагненням смерті». Слово «дитячий» може здатися неполітичним і зверхнім, але я не можу дібрати іншого, щоб описати поточний стан політичної думки. Це вища стадія демократичного індивідуалізму — індивідуалізація політики. Люди дедалі більше звужують спектр і масштаб легітимної політики: від країни до регіону, від регіону до району чи інших дрібніших громад. Французький політик Жан-Луї Бурланж дає перцептивний опис цієї тенденції: у кінцевому підсумку єдиний політичний авторитет — я сам; моє «я» не може погодитися з тим, що рішення стосовно мене може ухвалювати хтось інший, а не я сам. Зеленський популярний тому, що його виборці бачать у ньому себе. Я не стверджуватиму, що це єдиний вимір кризи демократій Заходу, просто заявляю, що до цього виміру слід ставитися серйозно.
Читайте також: Портрет виборця. Перший тур
Те, що в Україні так потужно проявилася руйнівна індивідуалізація політики, водночас і лякає, і дає розуміння. Саме тому, що звичні пояснення цієї руйнації не можна (принаймні поки що) застосовувати до України: подальша інтеграція в глобалізовану економіку для неї радше побажання, ніж загроза. А ще їй геть не відомі тертя між мультикультуралізмом та національною ідентичністю. Це країна еміграції, а не імміграції; екзистенційна загроза виходить від Росії, а не від ісламізму; проблеми зайнятості та купівельної спроможності відсувають на другий план війна та російська окупація. Сьогодні ці проблеми часто називають головним джерелом популістських настроїв: від ЄС готові відмовитися заради національного суверенітету та захисту національної культури й держави добробуту, а електорат Трампа та «жовті жилети» готові мститися егоїстичним елітам, які сповідують мультикультуралізм. Популізм стане бунтом вкоріненого «десь» проти глобалізованого «скрізь». Шкода, що українці не здатні краще зрозуміти своє становище, а решта світу не здатна краще зрозуміти Україну. Адже на кону стоїть свобода й процвітання наших держав, яким загрожують імперії-гегемони Росія, Китай та не обмежений прив’язкою до території ісламізм. Модель співпраці на кшталт ЄС і НАТО не ворог, а щит народів. Криза ЄС вигідна лише Росії, яка добряче доклалася до того, щоб її посилити. А Путін потирає рученята й тішиться нашою дитячою сліпотою.