Зі значним запізненням, десь в останні два роки тільки, в українську культуру почали вкладати шалені (як для хронічно недогодованої скотиняки)гроші, яких вона не бачила за всі 27 років незалежності. Вкладати по-різному – через державні програми, через президентські стипендії митцям, через Український культурний фонд, який очолює Марина Порошенко, через Мінкульт, Держкіно тощо.
Можна бачити зраду в тому, що Порошенко, тільки перед виборами за культуру спохопився, а можна просто припустити, що почали вкладати, як тільки економіка запрацювала і в бюджеті завелися якісь кошти. Можна стверджувати, що президент тут ні при чому, люди самі все зробили, а можна просто помітити, що за інших очільників держави ті ж самі люди й інституції чомусь нічого не зробили, або зробили на голому ентузіазмі і значно менше. Соупадєніє? Не думаю!
До того, що зараз в кіно щотижня відбувається прем'єра нового українського фільму, ми вже, здається, звикли, вже від душі критикуємо певні ляпи режисерів-операторів-сценаристів-акторів, а не скачемо гопки тільки від того, що фільм українською. Такі темпи кіновиробництва виявили навіть певний брак означених кіноспеціалістів, а звідки ж вони візьмуться, якщо кіна не знімати. Як швидко ми забули, коли за рік Україна знімала за всі гроші одну «Молитву за гетьмана Мазепу» чи «Того, що пройшов крізь вогонь» (щось самі Іллєнки пригадуються), а якщо в якийсь рік сподоблялася зняти одразу два фільми, одразу починався скандал, Саніна чи Слабошпицького номінувати на Оскар. Зараз – кожного тижня в продовж року, це мінімум 52. Втім, ясно що пора вже не захоплюватися, а аналізувати, що на ті гроші назнімали, і чому «Чорний козак» за казкою божого чоловіка Сашка Лірника люди знімали спільнокоштом (теж вперше, власне), а володар кіноімперії друг Володєнька знімав свою комедійну жуйку за державні гроші, але то таке. Було б з чим розбиратися.
Читайте також: Велика Популістична Революція
І так, власне, до якої галузі культури не почни придивлятися: театр, музеї-виставки, фестивалі, книжкові форуми в багатьох містах (Запоріжжя, Маріуполь, Дніпро, Херсон тощо), бум перекладної літератури, бум дитячої літератури, бум ділової і наукпопу – рекорд книговидання. Та що там, за цей рік Україна вперше взяла участь аж у восьми (!) провідних європейських книжкових подіях року – Франкфурт, Лондон, Париж, Болонья.
– Невже це востаннє? – спитала мене упорядниця українського стенду, бо гарно пам’ятає, як воно було за табачників. Так, ми нічого не чекаємо від малоросів.
Так, за 2018 рік видано найбільша кількість назв книжок українською (шкода що ще не за накладом) за всю незалежність, за весь радянський (сьорпрайз!) і за весь дореволюційний час – тобто за всю тисячу років нашої книжності. Рекорди голодних на культур-мультур 90-х може і не важко було побити, але те, що навіть в УРСР видавалося менше УКРАЇНСЬКИХ книжок, мене, чесно кажучи, вразило. Тепер би ще за накладами перекрити радянські часи.
Тут вже знадобилося не тільки вливання коштів, але й законодавча підтримка. Закривали ввезення російських книжок на певний час законодавчо, організовували ліцензування книжок, звільняли книговидання від ПДВ, з країни пішли російські книготорговельні мережі тощо.Заснували Інститут книги – і саме його живчики-працівники чи не вперше провели справді відкритий конкурс закупівлі книжок до державних бібліотек, до якого допустили сотні видавництв, в тому числі маленьких, як ось засноване вчорашніми студентами видавництво моїх друзів, яке встигло видати буквально 3-4 книжки. Головне, що ці книжки вподобали експерти. Раніше в програмі «Українська книга» брали участь з півдесятка «перевірених» видавництв, і значного ефекту – нових книжок на полицях бібліотек – чомусь не спостерігалося. З цим і зараз проблеми, частина книжок десь зависла в бібколекторах, але певен, що живчики з цим розберуться, бо задачі розпилу не стояло. Якщо буде з чим розбиратися.
Мені не йде з пам’яті сумна доля мого першого видавця, який за прем’єрства Тимошенко, до речі, виграв цей бібліотечний конкурс, взявши величезний і по нинішній час кредит, надрукував державне замовлення… за яке з ним так ніхто і не розрахувався, і видавництво збанкрутувало. Я десять років по тому бачив потім свої книжки в книгарнях, бо якась ловкенька фірма викупила складські запаси, і замість скандалити лише скрушно зітхав, аж поки директора видавництва в перші ж дні по втечі Януковича по апеляції не випустили з буцегарні, довівши, що шахраєм в даній сумній історії був зовсім не він. Бережіться державних програм. Але цього разу, не без бюрократичних пригод в казначействі, але з усіма тими десятками видавництв вчасно розрахувалися – і саме в тому головна причина отого книжкового рекорду, найбільшого за 1000 літ.
Ну і так далі. Аж до щасливих грантожерів, що отримали, що жерти, від «Українського культурного фонду», просто заповнивши заявки, а не за відкати, як в деяких попередніх навіть комерційних фондах. Аж до підтримки (вперше!) мого улюбленого книжкового сайту «Читомо», який, попри всю професійність матеріалів і гонорари авторам, 10 років існував за рахунок зарплати своїх засновниць і пожертв читачів та кількох свідомих видавців (більше перше, як ви розумієте). І тут – українська держава профінансувала український книжковий сайт про український книжковий ринок. Пробі! Рятуйте!
Читайте також: Передбачуваний реванш
І це не мої тільки спостереження. У всіх знайомих митців щось відбувається вперше. У кінорежисерів, у художників, у культуртрегерів – якийсь вибуховий розквіт, сама атмосфера затребуваності сприяє, навіть якщо держава не фінансує. В нас вже не вистачає поетів на поетичні фестивалі. Наших письменників вперше повезли з презентаціями на Донеччину й Луганщину, на лінію зіткнення. В «мирний» час українську книжку на Схід і Південь просто фізично не пускали.
Вперше зустрівся з тим, що літредактори вже крутять носом, погоджуючись редагувати рукописи, бо видавничий ринок так пожвавився, що вони стали дефіцитом, в них виросли гонорари і вони вже не кидаються на будь-який підробіток, шанують свій зір. А художниця попереджає, що по старій пам’яті намалює мені ілюстрації за старими розцінками, але щоб я не попалив її колегам, бо вони тримають ціну. В культуру прийшли гроші і в людей з’явилася гідність. Звісно – все хороше – то люде самі зробили, Порошенко ні при чім, я в курсі.
Або ось ще несподіваний ефект цього книжкового буму – на Книжковому арсеналі не вистачає стендів всім бажаючим видавцям, і два «ветеранських видавництва» зчинили бучу, що їм відмовили, і як же так. Зі «срачу» в соцмережах, тим не менше, всі довідалися що існують вже цілі видавництва воєнної прози, ветеранами війни написано вже більше двох сотень книжок,є десятки авторів, і цього цілком вистачить на окремий «армійський намет» на виставці. А щоб нівелювати ті дурниці, яких нервові подруги ветеранів встигли наговорити кураторкам виставки, «Книжковий арсенал-2018» в той же тиждень був визнаний найкращою книжковою виставкою року в світі.
Читайте також: Відносність географії
Наш час колись згадуватимуть саме як час немислимого розквіту, ренесанс, відродження української культури. Навіть те, що було в любі нам 20-ті роки 20-го століття деякі літературознавці вже вважають менш потужним, ніж сучасний злет. Мене ставить в глухий кут сама пропозиція щось припиняти і щось кардинально змінювати, особливо коли чую їх, скажімо, від українських поп-співаків, яким до мовних квот доводилося «креативити», співаючи «Прокрутіть цю пісню по радіо». Навіщо щось змінювати, коли вперше в ефірі звучить 90% відсотків української музики (радіостанції засмакували і перевиконують процент українізації) і в ротації понад 50 (!) нових виконавців. Шило на швайку змінювати? Навіщо?
Я не розумію, чому всі митці просторікують про найменше зло, коли українська культура за всі часи не бачила більшого добра?
Крім того я не забуваю, що наше попереднє відродження називають Розстріляним. Ви дорослі люди, голосуйте як знаєте, митці. Навіть ті, що зараз розсваряться вщент, в разі чого побачаться ще раз в Сандармоху.