Очевидно, найкращою новиною є вступ Північної Македонії до Північноатлантичного блоку після того, як вирішилася ганебно затягнена суперечка з Грецією. Ішлося про назву колишньої югославської республіки. Ця рідкісна для Західних Балкан добра новина — ляпас Кремлю, що намагається розпалювати екстремізм і сіяти розбрат у вразливому регіоні. Щоправда, успіх на цьому фронті контрастує з провалами на другому: в Україні та Грузії — двох кандидатах, які значно більше заслужили на членство. Заморозивши на невизначений термін їхні заявки на вступ, НАТО прийняло вето росіян на подальше розширення. До грудня організація мусить розібратися з цим питанням.
Ще одна добра новина: Альянс повернувся до своєї головної місії, тобто територіальної оборони. Завдяки рішенням, ухваленим на саміті 2016 року, НАТО має міжнародні сили прикриття в Естонії, Латвії, Литві та Польщі, а також цілеспрямовано збільшує присутність у Чорному морі. Тішитися маємо з чого: реальні війська, реальні плани та реальні навчання в країнах, найвразливіших до зазіхань Росії. Тож війна тепер менш імовірна, ніж раніше.
Читайте також: НАТО та Україна у 2019 році
Проте в стратегічній концепції НАТО ще багато прогалин. По-перше, криза системи ухвалення рішень. Чи уповноважений американський генерал Кертіс Скапарротті, головнокомандувач об’єднаними збройними силами НАТО у Європі, який до того ж командує і ЗС США в цьому самому регіоні, на власний розсуд переміщувати війська на передову? Чи він мусить чекати рішення Альянсу, яке ухвалюється повільно, і ризикувати політичними перешкодами, що влаштовані країнами, де вплив Кремля пустив глибоке коріння?
Питання також у тому, що робити, коли треба буде розгорнути війська прикриття? Альянс досягнув прогресу в цьому напрямі завдяки Силам швидкого реагування — восьмитисячне експедиційне військо, яке перевірялося торік на військових навчаннях Trident Juncture. Цього року основу Сил забезпечує Німеччина.
Та, окрім згаданого передового загону, потенціал НАТО тривожно слабкий. Для того щоб відправити потужне підкріплення зі США до Європи, знадобиться кілька тижнів. Це підкреслює слабкість ядерного засобу стримування. Росія щедро інвестує в нові тактичні ядерні озброєння. Росіяни тренуються їх розташовувати й використовувати під час військових навчань.
У Європі НАТО має невеликий арсенал таких озброєнь, майже всі в руках США. Громадськість налаштована проти цієї зброї, і в деяких країнах навіть різко. Стримування ґрунтується переважно на стратегічних (читай апокаліптичних) ядерних типах озброєння, на які з усього ядерного спектра можна розраховувати найменше. НАТО слід обговорити ядерне питання, і розмова ця буде геть не простою.
Читайте також: Як бачать НАТО у Східній Європі
Мабуть, найскладніше питання з тих, які належить розглянути на саміті, стосується не військових, а політичних справ. Парадокс відносин США та Європи у сфері безпеки полягає в тому, що ще ніколи тактичні успіхи НАТО не були такими обнадійливими, як нині, а настрій таким пригніченим. Організації ледве вдалося уникнути катастрофи на саміті минулого літа, коли Дональд Трамп виявив готовність оголосити про вихід його країни з Альянсу.
На тій зустрічі американський лідер вимагав, щоб союзники витрачали на оборону 4% ВВП, а це нереальна планка. Хоч європейці збільшують бюджети на оборону, суперечка щодо витрат, імовірно, спалахне знову, і наслідки будуть украй згубними. Небезпека не в тому, що США взагалі покинуть Європу, а в тому, що фокус уваги буде перенесено на двосторонні відносини окремих країн з Америкою і виникне змагання за вплив, яке позначиться на злагодженості Альянсу.
Усі ці проблеми вирішуються, але потребують енергійного й цілеспрямованого політичного лідерства. З огляду на слабку владу, насичений графік виборів і псевдопроблеми у Європі, надія на виникнення такого лідерства слабенька.