З розвитком технологій людство дістало таку можливість. Ба більше, звикло до цієї розкоші й сприймає як належне. Хочеться моніторити курс фунта на Лондонській біржі — no problem, спостерігати церемонію відкриття Всесвітнього економічного форуму в Давосі — welcome. Світ стає відкритішим, доступнішим, мобільнішим, але… Хоч як дивно, водночас непередбачуванішим, хаотичнішим і менш зрозумілим.
За привабливою картинкою можна багато сховати, і що барвистішою вона є, то краще відволікає й тамує апетит. Усе справді важливе подається дозовано, у межах доцільності, перекручено або й не подається взагалі. Вам ніколи не розкажуть правди, про що говорять президенти на своїх закритих зустрічах (хіба що через кілька років, у мемуарах), ви не дізнаєтесь, як вирішують глобальні проблеми людства сильні світу цього, хто та як насправді впливає на зміни.
Навіть ті, хто розкладає вселенський пасьянс і, за твердженням конспірологів, можливо, править світом, лише люди, з усім їм притаманним. Вони бувають нікчемні, забудькуваті, дурні, емоційні чи просто хворі на голову. І ніякої вселенської змови досягти не здатні в принципі, бо для цього треба принаймні одне одному довіряти.
Читайте також: Die Welt: геополітичний прогноз на 2019, нова холодна війна між Росією та США
Скажімо, присутність у Давосі на Всесвітньому економічному форумі не дає жодного уявлення, що там відбувається, про що говорять і що вирішують. Ані представникам ЗМІ, які там працюють, ані глядачам і читачам їхніх матеріалів, ані навіть багатьом учасникам. Доступ до інформації чітко регламентується, можливості натрапити на ексклюзив символічні. Причому настільки, що сформувати чітке уявлення, що конкретно відбувається за лаштунками глобальної політики, яка там твориться, неможливо. Так, є багато рівнів доступу. Представники світових агенцій мають можливість сидіти у святая святих і транслювати ексклюзивну протокольну картинку. Хтось отримав щасливий квиток тільки на певні заходи, а комусь узагалі доводиться полювати хоч за якимись віпами на вулицях і по барах. Є ще українські сніданки, врешті, не лише українські й не лише сніданки, які відбуваються поза межами офіційних майданчиків. Там можна до декого цікавого наблизитися й щось спитати. Звісно, когось цікавого можна зустріти й поблизу лижного витягу. Врешті, гарна картинка з альпійського села, куди приїхали якісь тузи, де влаштовано безпрецедентні заходи безпеки, розбавлена протокольними зображеннями іменитих гостей із їхніми цитатами ні про що та витримками з лаконічних релізів, буде у всіх. Але про що вона розповість? Та ні про що. Більшість сюжетів про Давос мають саме такий вигляд. Плюс хіба ще сюжет про те, як протестують антиглобалісти.
Покидаючи це імените село, ви так і не отримаєте відповіді на найцікавіше. Попри весь шум, Давос лишається загадкою, яка підживлює маніпуляції та конспірологію: масони, багачі, світова змова… Бо хіба в іншому випадку потрібна була б така закритість у XXI столітті? Для таємних переговорів можна дібрати інші місця і формати: на віллі з вином і без зайвих камер та вух.
Врешті, мова не лише про Всесвітній економічний форум. Міжнародні заходи на майданчиках ООН, ЄС, НАТО мало чим різняться. Іноді здається, що їх проводять лише для проформи. Парад делегацій, символічні виступи, порожні декларації, дорога показуха, хороша картинка, трансляція онлайн… Власне, і запрошення преси туди також не має практичного сенсу. Жодної цінності від отриманої інформації. Бюрократія дбає, щоб вона була ретельно відфільтрована, дозована й ніщо зайве не просочилося назовні. Хоча, можливо, вагомих новин насправді не існує. І повідомляти нема про що. Просто звичка так поводитися. Задля підживлення певних ілюзій відкритості, демократичності треба підтримувати ці дивні формати…
А може, світ узагалі розучився домовлятися й просто грає вар’ята на публіку. Врешті, останнім часом практично й не траплялося якихось великих самітів, де підписувалися б справді доленосні документи, здатні щось змінити. Двосторонні зустрічі знову виходять на перший план, розмови в чотири ока, як і раніше, стають ключовими чинниками в комунікації. Ґорбачов — Рейґан, Трамп — Кім. Лише так наразі вдається домовлятись. А можливо, глобалізація — це також ілюзія. Або принаймні вона доживає свого кінця. І нині, попри те що світ начебто став ближчим, людство насправді прагне розбігтися по своїх норах. Адже так не лише все зрозуміліше, а й природніше.