Майже чверть століття вони «відчищали» національну пам’ять, міцно заховану під потужним шаром радянсько-партійних міфів, стереотипів та відвертих фальсифікацій. Процес цей не можна назвати завершеним: під впливом подій 2014 року і шаленим тиском неоімперської російської історичної парадигми він знову набирає сили. Які зміни розгортаються в історичному інформаційному полі сьогодні? По-перше, відбулася відмова від єдино припустимого в радянській дійсності методологічного шаблону, що «випустив» на волю творчу енергію істориків. По-друге, розпочався демонтаж залізобетонного імперського наративу з його цивілізаційною зумовленістю входження України до складу майбутньої Російської імперії і належності українців до триєдиної спільності так званих східних слов’ян (нині заміненої ідеологемою «русский мир»). По-третє, розгорнулося переосмислення комуністичного експерименту та його наслідків. По-четверте, докорінно змінилася геополітична локація України в історичній картині світу.
Читайте також: Втекти з «русского мира»
Що нас чекає у майбутньому? Ситуація лише загострюватиметься, «історичні війни» ставатимуть запеклішими, водночас зростатимуть виклики, що поставатимуть перед Україною. З огляду на це підхід до відродження (формування, модернізації) національної історичної пам’яті має ставати дедалі відповідальнішим та професійнішим. Заявивши свої євроінтеграційні прагнення, Україна, по суті, поставила перед собою те саме завдання, що й більшовики: одним стрибком наздогнати Європу, що відтворюється в постмодерній реальності з усіма її особливостями, принадами та проблемами, які українцям доволі складно прийняти не лише розумом, а й серцем. Проблема ж бо в тім, що для українців та України завдання минулого ХХ століття не втратили своєї актуальності.
Розбудова (зупинимося на цьому слові) національної історичної пам’яті має відбуватися не за принципом сепарації історичних фактів, подій, особистостей, процесів. У минулому кожної нації є те, що становить фундамент національної гордості, а є й те, що пече гартованим залізом смертельного сорому. Власне, останнє — це запобіжник культивування національної пихи з усіма її страшними наслідками. Історію не треба підлаштовувати під скороминучі політичні завдання, виправдовуючи це політичною доцільністю чи умоглядною вищою метою. Її треба знати в повному обсязі, з усіма больовими точками та глухими кутами. Властивий кожній живій істоті механізм самозбереження диктує заплющити очі там, де ріже; сором’язливо відвести погляд там, де огидно; прикрасити там, де недостатньо розцяцьковано; занурити вглиб віків, щоб не гірше, ніж у сусідів; зафарбувати яскравими кольорами те, що геть незугарне; відмовитися від того, що не робить честі. Це найпростіший шлях забезпечення скороминучого відчуття внутрішньої рівноваги. Назавтра зміниться конфігурація світу і рівновагу буде втрачено знов.
Читайте також: Анна Київська в тенетах «русского мира»
В історії немає незручних тем — є теми незручні для політичних маніпуляцій. Намагання «вилущити» все, що незручно, є ознакою цивілізаційної незрілості. Врешті, зрілість виявляється в усвідомленому та відповідальному ставленні до власних досягнень, помилок і гріхів. Осмислення гріхів має відбуватися крізь призму каяття і спокути, а не забуття. Замало демонтувати ідолів та знаки комуністичної псевдоцивілізації. Декомунізація суспільного дискурсу, комунального простору та мистецького спадку має супроводжуватися системним науковим демонтажем комуністичної доктрини та практики її втілення в життя. Допоки нащадки творців, співучасників і жертв комуністичного експерименту не усвідомлять, що вони й досі розраховуються за злочини, конформізм і байдужість своїх предків, декомунізація лишатиметься суто апаратною політичною технологією. Декомунізація без морального очищення є мертвою політтехнологією, що завжди приховуватиме небезпеку комуністичного реваншу.
Історичну пам’ять, користуючись перевагами демократичного суспільства, варто розбудовувати системно, цілісно, комплексно, розвиваючи критичне мислення, навички аналізу та розуміння причинно-наслідкових зв’язків у сучасних українців. Вони мають врешті зрозуміти, що проблеми нашого сьогодення є наслідком неправильних, злочинних, негідних рішень наших попередників. Історичний спадок країни варто осмислювати не в смислових парах «погано — добре», «свій — чужий», а в категоріях гідності та відповідальності перед майбутнім, інакше наше минуле раз по раз знищуватиме наше майбуття. Розбудова актуальної історичної пам’яті не є питанням, наскільки нам буде боляче усвідомити весь драматизм того, у якій країні ми народилися. То є передусім питанням, яку країну ми залишимо своїм дітям та онукам.