Вельми справедливе запитання, як на мене, позаяк думка про філософа-правителя така сама стара, як і соціальний світ. Але неясно, звідки береться переконання, що любомудр неодмінно найліпший сановник?
Австро-британський філософ Карл Поппер у книжці «Відкрите суспільство та його вороги» (1945) запропонував цікаві відповіді. Він показав, як племінні або закриті суспільства здатні ставати тоталітарними. Істотною прикметою цього процесу є просування тези про історичну необхідність, підкріплену пророцтвами, що не окремі люди, а великі народи, вожді чи ідеї вершитимуть долю світу. Такі доктрини Поппер іменує історицизмом, а його модифікації він віднаходить у вченнях принаймні трьох філософів — Платона, Геґеля та Маркса.
Читайте також: Автор і анонім
Платонів задум державницького правління взорується на давню суспільну організацію з незмінною суттю. Оскільки нестале політичне життя видавалося йому патологічним, можновладець мав відігравати роль цілителя. У розподіленому на три категорії суспільстві — трударі, воїни та філософи — лиш останні заслуговують верховної влади. Кожен має займатися своєю справою заради стабільності цілого. Незрілий індивід мусить підпорядковуватися племінному колективізму та державі як досконалішому організмові. Щоби не сталося нічого лихого, слід уникати змін через провадження контролю над освітою, ба навіть коли-не-коли обманювати.
Платон наполягає: щоб не припуститися політичних упущень, філософа-правителя ще належить правильно виховати. Тому, за Поппером, і виходить, що держава, яка не клопочеться громадянськими свободами, видаватиметься тоталітарною, а заповіді мудреця-ідеолога вмить стануть чарами й заклинаннями. Безперечно, свобода може бути обмежена, щоби держава могла вбезпечити людину від сторонніх зазіхань. Але владу теж необхідно контролювати. І найкраще це робити інституційними засобами. Якщо демократичний тип правління десь хибить, не варто негайно покладати на нього всю провину — краще самотужки модернізувати інститути. Це справа всіх людей, а не обраних лідерів-небожителів, чиї добрі наміри здатні обернутися чимось найгіршим.
Зі схожих причин і Геґеля визнано «першим офіційним філософом пруссацтва», нестравним писакою, який випродукував специфічний жаргон. Нелегко відволіктися від неприхованого Попперового негативного ставлення до німецького філософа, названого «істеричним історицистом» та «успішним пропагандистом». Хай там як, а Геґелеве пояснення державних утворень теж спирається на сутнісні характеристики. Ба більше, за ними стоїть сам Дух, який дозволяє проявитися міфічним видатним особистостям. Рух до Духа як фінальної мети пов’язаний із прогресом. Порівняно з Платоном мінливість тут не подається як занепад, позаяк історицизм Геґеля куди оптимістичніший. Окрім усього іншого, у пригоді йому стає діалектичний метод, за допомогою якого, помічає Поппер, дозволено з легкістю вивертати думки на всяк лад. Врешті-решт, за державою в особі абсолютного монарха закріплена функція вирішальної інстанції. Цей величавий оракул є речником не лише розумування, а й пристрасті. Саме завдяки таким звитяжцям й існує держава. Але схожі доленосні віщування скидаються на заколот проти свободи й розуму.
Маркс із-поміж двох попередніх мислителів значно більше послуговувався раціональними принципами у своєму вченні. Поппер, не погоджуючись також і з ним, стверджує, що його намагання були безрезультатними, хоча й не марними. Тому марксизм є щирим лжепророцтвом. Оця омана обтяжила багатьох послідовників, які провадили чи то нову економічну політику, чи то п’ятирічне планування, що стояло таки задалеко від наукового комунізму. Марксова економічна концепція неабияк прислужилася історичному пророкуванню.
Читайте також: Етика уявного
Завдяки чому з’явилися деякі популярні донині тези на кшталт тієї, що марксизм викриває непримітні умисли облудливих властителів життя, яким кортить заради збагачення безперестанку спричиняти бідність, кризи, безробіття тощо. Люди, мовляв, цілком безпорадні маріонетки, яких смикають за економічні ниточки потаємні історичні сили. Погодьмося, це незгірша прелюдія для будь-якої теорії змови. Поппер закликає надміру не уніфікувати класову боротьбу. Під неї годі підвести різні типи протистоянь, згадати хоча б антагонізми між папами та монархами. Тож марксизм виправданий як соціологічний аналіз, а не універсальний метод. Бо інакше постає нова крайність: пролетарська партія, пройнявшись переконанням про свою виняткову історичну місію, послідовно вигороджуватиме власні помилки, звільна скочуючись до диктатури.
То може, хтось жадає філософа у владі тільки через те, що той метикуватиме й вирішуватиме за всіх? Справді, ми делегуємо владу на виборах, але цим не звільняємо себе від обов’язку ревізувати політиків і постійно виборювати права, інтерпретувати минуле й критично осмислювати сучасність. Бо ж чи потрібні нам для цього просвічені пророки у державній верхівці?