Але оговтавшись від шоку справжніх боїв, армійська система (не армія!) минулих часів знову починає гарячково зачиняти всі вікна та двері, намагаючись уберегти сама себе від реформ, громадського контролю та вимог суспільства. І часто, виправдовуючись воєнною необхідністю, нівелює реальні здобуття, які повинні зробити армію по-справжньому сучасною та дієвою.
Волонтери підтвердять: бійці знову фотографуються для їхніх звітів у балаклавах і просять писати «підрозділу N». Як тоді, у 2014 році, робили майже всі, а не тільки розвідники та «спеціальні хлопці», бо було ще не дуже зрозуміло, хто за кого, які міста з їхніми родичами теоретично можуть опинитися в окупації та як зустрінуть на мирній території, дізнавшись про їх участь у бойових діях. Тепер обличчя закриті дещо з іншої причини: за волонтерські подарунки часто карають. «В армії все є, щось просити у волонтерів можуть тільки зрадники». І крапка.
Читайте також: Справжня декомунізація
«Із їжею та одягом жодних проблем. Наприклад, мені вже настав час чергову зимову фліску отримувати, а я ще ту не зносив. Після втілення нової системи замовлення продуктів претензій до меню взагалі немає: смачно, поживно, різноманітно. Тому «всі голі-босі» — це вже занадто», — посміхається давній знайомий, який одразу після евакуації родини з Донецька пішов добровольцем в армію та воює досі. Саме на цій війні він став офіцером, опанував навички роботи з одним із видів сучасного українського озброєння, став справжнім професійним військовим, як він сподівається, сучасної української армії. «Але як же важко виживати й воювати з тими всіма правилами, які залишилися у війську ще з часів царя Гороха. Наприклад, здавалося б, дрібниця: я не розкрию військової таємниці, якщо скажу, що маскувальні сітки є на складах у потрібній кількості, але списати стару та отримати нову можна тільки через чотири роки, хоча ще жодна з цих сіток не пережила й одного сезону, особливо якщо йдеться про бойові виходи», — розповідає боєць.
Звичайно, замість того щоб чотири роки тягати за собою розірваний мотлох до списання, військові замовляють сітки для маскування техніки у волонтерів. Як і різноманітні запчастини та ремкомплекти, що просто не закупили в потрібній кількості або їх там не було через дуже старі стандарти цих видів матеріального забезпечення. Чи спеціальні мастила, що за внутрішніми приписами можна міняти тільки під час капітального ремонту, якого більшість техніки не бачила вже років зо 30, бо навіть на заводах нині оформлюють це як «поточний ремонт». Щоб мати техніку, яка рухається, відповідальні військові часто просто купують її власним коштом, розуміючи справжню ціну її справності на війні. Або таємно просять волонтерів. Чи так важко змінити ці старі стандарти, оновити норми, перекрити нарешті налагоджені схеми військової корупції? Здогадуюся, що важче, ніж просто заборонити будь-яку непідконтрольну генералам співпрацю військових із громадянами своєї країни, щоб запобігти конструктивній критиці…
Таких прикладів, коли нинішня недолуга стара система вбиває бажання йти у військо, багато. Більшість проблем за бажання вирішуються швидко та конструктивно: контрактна армія є в багатьох країнах світу, тому вигадувати велосипед і не треба. Навіть у побутових речах. Якщо бути військовим — це робота, то чому контрактники досі «відпочивають» виключно на полігоні між ротаціями, маючи можливість бути з родиною тільки місяць на рік? Хоча якщо з розумом розпланувати всі полігонні навчання, заощаджений час можна було б із успіхом присвячувати спілкуванню з родиною, а не проводити його за чаркою, що часто стається від нудьги, яка після передової швидко накриває в тилу. Чи багато сімей згодні жити не один, не два, а багато років у таких умовах?
Читайте також: Порядок у голові. Чи здолали українці совок
Думаю, кожен знає такі приклади, коли досвідчений і мотивований воїн іде з армії, бо його власна дитина лякається «чужого дядю», чи лікарі-репродуктологи натякають, мовляв, вибачте, поповнення в родині не варто чекати через такий графік подружнього життя. І йдеться зовсім не про брак військових правил та обов’язків, а про зручніші умови для тих, хто вирішив виконувати одну з небезпечних і відповідальних місій у наш час. Про турботу, повагу та підтримання престижу. Але, на жаль, система поки що налаштована на збереження себе до найдрібніших деталей, навіть якщо це коштуватиме великих людських і матеріальних втрат. «Це наказ» — сьогодні не тільки про виконання бойових завдань чи військову дисципліну, а й, наприклад, про рубання дров обов’язково в повному бойовому спорядженні після того, як комусь тріска в око потрапила. І про різноманітні показові зустрічі людей із погонами різного рангу, які знову стають обличчям армії. І багато-багато всього, що вже давно побутувало в народному фольклорі як армійські анекдоти.
Хтось обов’язково скаже, мовляв, критика військових нині не на часі, бо це грає на руку ворогові. Але все-таки здається, що на руку йому грає не так критика, як ті проблеми, що їх намагаються замаскувати, маючи на меті виключно збереження звичної, але застарілої системи. Бо такі умови, що для перемоги потрібна не просто армія, а сучасна та дієспроможна, яку, просто ховаючи проблеми, не сформуєш.