Юрби охочих не видно, хоч у кінотеатрі показують останній фільм відомого українського режисера Сергія Лозниці «Донбас» спільного німецько-українсько-французько-нідерландсько-румунського виробництва. Зі слів персоналу кінотеатру дізнаємося, що квитки продано, а отже, для нас уже може не бути вільних місць. Зала має їх понад 40, але зайнято, можливо, лише чотири ряди. Цікаво, хто й навіщо викупив квитки на сеанс, на якому практично немає глядачів. Починається показ, і я одразу чую, що оригінальна російськомовна звукова доріжка ледве чутна, а домінує українськомовний voice over, голос за кадром, де українські диктори читають текст для жіночих і чоловічих голосів, як на телебаченні. Того начебто потребує український закон, але в разі з фільмом Лозниці це найзвичайнісінький «постріл у ногу», коли закон стає своїм ворогом. Якби адресатом стрічки була, наприклад, канадська діаспора, то вживання voice over було б очевидним вибором. Демонстрація фільму, дія якого відбувається на окупованих територіях Донбасу, з українським озвученням у російськомовному Києві ― це тотальна фальш, якої я не можу не тільки прийняти емоційно, а й просто зрозуміти. А втім, українська дійсність полюбляє дивувати.
Читайте також: Цивілізаційна місія і я
Картина починається сценою запису матеріалу для теленовин, у якій звичайні жителі якогось міста на Донбасі скаржаться на свою тяжку долю. За хвилину вже лунають постріли та вибухи, а «звичайні жителі» перелякано розбігаються. Невдовзі виявляється, що «звичайними жителями» є наймані статисти, а вибухи та постріли ― навмисне підготована інсценізація. То щоденна порція fake news для місцевої телестанції. Стрічка закінчується сценою з тими самими статистами, але цього разу фінал виявляється трагічним для учасників виробництва fake news.
Це класична форма рондо, коли сцена, якою починається фільм, знову повторюється наприкінці. Рондо а-ля Лозниця, де дійсність змішується з вигадкою, а ми з власної невимушеної волі стаємо свідками подій і з кожною сценою дедалі глибше грузнемо в пекельній безодні донбаської реальності.
«Донбас» має всі ознаки стилю Лозниці, а дуже добрі кадри відомого румунського оператора Олега Муту додатково увиразнюють їх. Режисер — формалістичний і досконалий документаліст — пропонує нам форму псевдокінодокумента. З одного боку, вибір такої концепції допомагає наблизитися до брутальної дійсності, а з другого ― ставить під сумнів її реальність. Фейкова дійсність стає такою реалістичною, що аж неправдивою.
Фільм Лозниці ― орвеллівський за стилем трагіфарс, сповнений fake news, гротеску, жаху й брутального насильства. Він складається з 13 вільно пов’язаних між собою епізодів, які свідчать про хаос розпаду суспільної тканини, що теоретично поєднує близьких між собою сусідів, які роками живуть в одній державі. Ніхто тут не є ані добрим, ані лихим, ніхто не є чистим, усі тим або тим способом заплямовані участю в ескалації трагічної своїми результатами спіралі насильства.
«Корупція та приниження ― провідні сили «Донбасу», які створюють разючий портрет суспільства, де людська взаємодія опустилася до рівня варварства, більше відповідного пізньоантичній добі, ніж так званому сучасному цивілізованому світові» (Джей Вайсберґ, тижневик Variety). «Донбас» ― офіційний український кандидат на премію «Оскар», але я сумніваюся, що рондо а-ля Лозниця здобуде нагороду, хоча може опинитися в короткому списку, що й так було б великим досягненням. Як доводить фільм, Донбас ― це великий виклик, набагато більший, ніж на нього здатна відповісти артхаусна нішова кінострічка здібного режисера.
Читайте також: Митець-суперзірка
Пітер Бредшоу, критик із британської газети The Guardian, підкреслив, що «Донбасу» буде важко знайти аудиторію за межами гурту шанувальників Лозниці. А видання The Hollywood Reporter повторило думку міжнародної критики: «Хоча останній фільм Лозниці, можливо, найбільш драматично послідовний і доступний, він усе-таки постане перед битвою, щоб прорватися за межі фестивальних програм та ультранішових показів».
Остання кінокартина Лозниці розчарувала мене. Я, можливо, наївно вважав, що цей небанальний режисер покаже образ Донбасу та війни в спосіб, який мене глибоко зворушить, вразить, здивує, але нічого такого не сталося. Побачив лише Лозницю такого, якого я знаю, не більше й не менше.
Але винні, напевне, тільки мої надмірні сподівання, що мистецтво може досягти метарівня, який перевершує моє сприйняття дійсності. Цього разу обійшлося без цього, навіть класична форма рондо не допомогла Лозниці. Та якщо ти переконаний шанувальник творчості згаданого режисера, то отримаєш те, чого ти сподівався. А я й далі чекатиму на щиру, сильну й прозірливу розповідь про Донбас.