У повоєнні часи риторика змінилася: Кремль публічно оголосив себе борцем за мир, що жодною мірою не заважало вести війни по всьому світу — від Анголи й до Афганістану. Річ лише в риториці: з трибун ООН — «мирні ініціативи», а танки в Празі чи Кабулі — це «інтернаціональна допомога». Там, де вдалося, встановили ручні «народні демократії», куди не дійшли руки — готували «кинджальний удар до Ла-Манша», задля чого й тримали чимале угруповання військ у соціалістичній Німеччині.
Після розпаду Союзу стратегія не змінилася: у 1990-х російські війська оперували на ближніх просторах пострадянських республік і залишали, де могли, свої бази. Коли ж зміцнів путінський режим, РФ значно розширила географію: від авіаударів по Сирії до кібератак на США, не забуваючи, звісно, про «стратегічні інтереси» в Україні. Розгортаючи свій наступ, Москва добре закрилася від зовнішніх впливів: маргіналізувала опозицію, обмежила діяльність НГО та ЗМІ законом про іноземних агентів, установила серйозний контроль над інформаційним простором.
Читайте також: Рупори Кремля в Україні: знешкодити обережно
Зрозуміло, що від будь-яких військових втручань РФ захищена досить-таки потужним ядерним щитом, і «хрестові походи Заходу проти Росії» існують тільки в агітках власне кремлівських мас-медіа та проповідях кліриків РПЦ. Однак чи настільки вже нереальним є перенесення бодай деяких елементів гібридної війни на територію, підконтрольну ФСБ? Серед західних політиків, що досі вважають можливим діалог із Путіним, популярним є настрій, мовляв, попри жорстокий режим у Москві треба не забувати про звичайних громадян РФ (у цьому й пояснення поміркованості санкцій), не слід вдаватися у відповідях Кремлю до його ж методів, і варто сподіватися на вибори, у ході яких можуть настати зміни. Прибічники такого шляху мають із завмиранням серця стежити за двобоєм єдинороса й комуніста, що змагаються за крісло губернатора Примор’я. Утім, є в РФ шоу й більш видовищні — «Дом-2», наприклад, чи якісь його аналоги… Перемогти Кремль уболіваннями й спогляданнями не вийде. Картинка стабільної монолітної Росії, що «встає з колін», м’яко кажучи, не відповідає дійсності. На велетенських просторах — велетенські протиріччя, і той, хто грамотно зіграє на них, вийде врешті-решт переможцем.
Ми довго жували шмарклі, поки нам за розробленими в Кремлі методичками розповідали про «три сорти українців», і наважилися на опір тоді, коли настанови цих методичок почали втілювати в життя: спочатку в Криму, а потім на Донбасі. Але просто оборони — як у буквальному, так й інформаційному сенсі — недостатньо. Оборона, будемо відверті, неабияк виснажує наші сили, і якщо ми не можемо наразі дозволити собі кинджальний удар з виходом до берегів Каспійського моря, то варто шукати ті сфери, у яких наша контратака була б ефективною.
Немає потреби штучно ділити громадян РФ на сорти: населення країни неймовірно строкате в національному, релігійному й соціальному вимірах. Держава є по суті «клаптиковою імперією» сучасності: значна частина нинішньої Росії — це колонізовані території. І далеко не всюди корінні народи асимільовані чи опинилися на межі зникнення. Є Північний Кавказ із неймовірним приростом населення, де нерідко, як-от у Чечні, шаріат підмінює світське законодавство, є численні народи Ідель-Уралу (Поволжя), які не втратили своєї ідентичності, є повзуча китаїзація Далекого Сходу. Так, правлячі еліти в національних автономіях здебільшого куплені Кремлем і вірно йому служать. Утім, це аж ніяк не означає, що на противагу їм не може постати контреліта, яка очолить національно-визвольний рух. Головне — сприяти формуванню таких рухів. Під час холодної війни Захід спромігся створити радіо «Свобода», що працювало мовами радянських республік. Сьогодні такі медіа-проекти татарською чи башкирською були б вельми доречні. Київ чи Харків могли б відіграти роль, яка свого часу дісталася Мюнхену, а згодом Празі, — стати медіа-хабом, який вів би інформаційний наступ на агресора: для Донбасу, Татарстану чи того ж таки Примор’я.
Читайте також: Війна в іншому форматі
Не забуваймо й про кіберпростір, де російські хакери під орудою спецслужб здійснюють нечувану інвазію у вільний світ. Зупиняти їх — справа шляхетна, однак ворог не повинен повністю почуватися в безпеці й у цій сфері. Діяльність Українського кіберальянсу довела, що ніякої «російської твердині» в цій сфері не існує. Тож проактивність на цьому напрямку може заподіяти ворогу неабиякої шкоди й убезпечити від масштабних атак у майбутньому.
Росія вдало сіє по всьому світові панічні настрої, і в цьому бачить свою силу. Коли ж такі настрої перекинуться всередину самої РФ, це стане очевидною ознакою того, що війна перекинулася на її територію.