У 1950-ті американці гуртувалися проти комуністичної загрози, а економічний бум забезпечив їм високі статки та можливості відпочинку. Проте стосувалося це лише білого середнього класу. Зростання добробуту здавалося нечуваним, одначе було недосяжним для кожного. Жінок витісняли з ринку праці військовики, повернувшись із війни, через що ті мали вдовольнятися традиційними функціями. Темношкірих громадян і далі трактували як людей другого сорту, попри конституційну гарантію рівних прав.
Нехай більшість і влаштовувало шаблонне існування, з’являлися ті, хто творив альтернативні форми життя. Художник Джексон Полок, працюючи в межах культури споживання, вдавався до практики автоматичного живопису, прагнучи виражатися через несвідоме. Його абстрактний експресіонізм порушував допустимі норми суспільства, позаяк незвична техніка малюнків ішла врозріз із репродуктивним виробництвом.
Читайте також: Радянський маскульт
Невдовзі Джек Керуак вигадав термін на позначення когорти неординарних beat generation. Його приятелі Вільям Барроуз і Аллен Ґінзберґ вбачали в цій назві бідність, розбитість і благодать. Їхні твори вважали непристойними через брутальну мову та чуттєві образи. Сповна спочувши незручність уніфікованої культури, вони вирушали в мандрівки, вживали наркотики й алкоголь або практикували гомоеротизм. Їх зневажливо звали бітниками за аналогією зі словом «спутнік», закидаючи приязнь до радянського режиму. Бітники формувалися в атмосфері поєднання високої та популярної культур (Байрон, Блейк, Езра Паунд, Вітмен сусідили з джазом і кіно, особливо з такими постатями, як Чарлі Паркер та Марлон Брандо) і вивчали нетрадиційні культури на противагу одноманітності. Взоруючись на імпровізації в bebop, схожі на заплутані ритмічні моделі Паркера на саксофоні, Керуак розробив новий спосіб письма — спонтанну прозу, а Ґінзберґ твердив: «Перша думка завжди найліпша».
Спочатку рокабілі й блюз додали контркультурі азарту та сексуальності, а потім і рок-н-рол ознаменував появу широкої аудиторії білих американців, які сприйняли «чорну музику». Джеррі Лі Льюїс викидав дивацькі коники, сидячи за фортепіано, Чак Беррі використовував свою знамениту «качину ходу», виконуючи соло на гітарі, а Джимі Гендрікс грав зубами на струнах — усе це викликало лиш нерозуміння загалу. Та чи не все це акумулювали виступи Боба Ділана з піснями протесту? Не в останню чергу на тому ґрунті здійнявся політичний рух «нових лівих», які сповідували перерозподіл благ, але не довіряли класичним комуністам.
Протест міг бути не тільки викликом, а й завзяттям. 1 лютого 1960 року четверо темношкірих студентів зайшли на ланч у мережу «Вулфорт» у Грінсборо (Північна Кароліна) й сіли в частині «для білих». Їх не обслуговували, хоча поводилися вони пристойно. Наступного дня їх значно побільшало. Утім, безрезультатно. Такий несилуваний спротив вразив громадськість: 28 серпня 1963 року 250 тис. осіб зібралися біля Національного торгового центру, п’ята частина з них були білі. Подія привернула увагу цілого світу.
Читайте також: Велика кінематографічна феєрія
А чи може бути протест без трансформації себе самого? У 1962 році Кен Кізі написав роман «Над зозулиним гніздом». В основі сюжету лежав його власний досвід участі в дослідженнях впливу на психіку наркотиків, які містили ЛСД — синтетичний препарат, що викликає галюцинації. На гонорар Кізі придбав будинок і запросив до нього людей, які погодилися б вживати «кислоту». Популярність препарату вмить зросла завдяки психологу Гарвардського університету Тімоті Лірі, який експериментував із психоделіками, припускаючи, що вони допомагають лікувати алкоголізм, виправляти злочинців і розширювати свідомість. Негативні наслідки вживання речовини змусили керманичів університету в 1963 році звільнити Лірі. Він продовжив досліди, доки федеральний уряд не заборонив ЛСД у 1966-му.
Тим часом змінювати свідомість допомагала музична сцена (Jefferson Airplane, Iron Butterfly, Grateful Dead): психоделічні гурти вирізнялися сюрреалістичною лірикою, довгими гітарними соло й імпровізаціями. Вони стали справжніми поп-героями серед молодого покоління.
Читайте також: Музика як творення віртуальних світів
Виразним символом протесту проти усталеної культури стали й хіпі. Так називали осіб, які відкинули звичайні умови та зажили відстороненим життям поза капіталістичною системою. Вони нечасто працювали, хіба що їм потрібно було забезпечити свої щоденні нужди, курили марихуану в громадських місцях, вірили в любов, вільну комуну та спільну власність. Їхній пацифізм підважив присутність американських військ у В’єтнамі, що спричинило антивоєнний рух. На 1968 рік війна забрала життя 17 тис. осіб, а видатки на неї загрожували нівелювати економічне зростання. У тисячах демонстрацій взяло участь близько 10 млн людей, хоча війна тривала до 1973-го.
Як так сталося, що повоєнна контркультура кількох десятиліть мала такий колосальний вплив на суспільство в цілому світі, ще й досі годі збагнути. Та зрозуміло одне: попри перетворення протесту домінантною культурою на модні тенденції, колишні консервативні принципи життя порушено суттєво й надовго.