Таким чином, у рейтингу популярності він посідає аж шосте місце, поступаючись Великодню, Різдву, Новому року, Трійці та навіть 8 Березня. За останнє десятиліття «любителів» Дня перемоги поменшало майже удвічі (з 58% до 31%). І це при тому, що більш-менш активно з «побєдобєсієм» стали боротися лише з 2015-го, а до того його розкручували проросійські сили (та й не лише вони). А в самій Росії, звідки «побєдобєсіє» імпортується по всьому СНД, відбувається зворотний процес. Якщо у 2006-му День перемоги вносив до трійки найважливіших свят лише 41% росіян, то у 2014-му таких було вже 53%, а у 2018-му — понад 70%. День перемоги став для них головним святом, обійшовши і Новий рік (60%), і Великдень (31%). І хоча європейський День пам’яті та примирення в Україні поки що не прижився, можна стверджувати: «скрєпа побєдобєсія» таки луснула.
На цьому можна було б ставити крапку, зарахувавши Україні ще одну історичну перемогу в справі деколонізації. Не завадило б також нагадати, що Москва нічого нового не вигадала й займається «побєдобєсієм» за методичками брєжнєвської епохи, хіба що замість пафосу все більше виходить треш. Але дещо мене таки бентежить. Поки росіяни гуртуються довкола міфу про війну минулу, у нас війна реальна. Для росіян це чергова імперська авантюра на зразок Придністров’я, Абхазії чи Грузії, а для нас національно-визвольна війна. Рано чи пізно вона закінчиться і в нашому календарі з’явиться ще один «червоний» день: може, Перемоги, а може, і Пам’яті (з Примиренням доведеться почекати). І мені дуже не хочеться, аби це свято вразила бацила совка. Візьмімо для прикладу День захисника України, офіційно запроваджений у 2015-му.
Не треба пояснювати, що за своїм змістом це свято цілком протилежне «двадцать трєтьєму фєвраля», яке давно виродилося в чоловічий аналог 8 Березня. Тут у нас з’єднались і козацька Покрова, і день створення УПА, і все це вписано в контекст реальних подій на Донбасі. Але бацила перестрибнула кілька сторінок календаря — і ось уже 14 жовтня лунають привітання «дорогим нашим чоловікам», школярки поздоровляють школяриків тощо. Напевно, комусь і піну для гоління дарують. Ця сама бацила вразила й День пам’яті та примирення. Кілька років тому мені довелося побувати в одному із сіл Київщини під час офіційних святкових заходів. Учасники кількагодинного дійства, а це були переважно школярі, старались як могли. Не полінувалися й організатори, які привезли аж із райцентру народний хор та ансамбль ветеранів-афганців. Дядьки в затертих камуфляжах співали посередньо й не дуже в тему, але душевно, потішивши сільську публіку, не розбещену видовищами та не чутливу до ідеологічних тригерів. А тих тригерів було чимало, бо сценарій явно писався ще в часи Брєжнєва й злегка коригувався, напевно, лише двічі. У 1991-му радянську Батьківщину замінили на Україну, а у 2015-му День перемоги перейменували на День пам’яті та примирення. У результаті зміни звелися до присутності червоних маків, та й вони, виходячи з контексту дійства, символізували «перемогу над німецько-фашистськими загарбниками». І ми всі розуміємо, що це навряд чи унікальний випадок.
Читайте також: В Україні за використання комуністичної символіки затримали сімох людей
Утім, переповзання совкових форм на українські змісти — це найочевидніша, але не найсерйозніша небезпека. Вся суть хвороби «побєдобєсія» полягає в тому, що пам’ять підмінюється міфологією в ім’я політичної доцільності. Я глибоко переконаний, що свята, пов’язані з конкретними подіями, потрібні не лише для того, щоб віддати шану учасникам тих подій. Це також привід оживити наші спогади, звіритися з фактами, ще раз проговорити висновки, словом, не допустити, щоб подія випала з колективної пам’яті. Але щойно колективна пам’ять підміняється фейком, як істинний зміст свята втрачається і форма починає слугувати якимось іншим цілям. Яскравий приклад такого сфальшованого свята — російське «побєдобєсіє». Історичні факти там нікого не цікавлять: канву подій щоразу перелицьовують під поточний геополітичний момент. І навіть креативники, які ваяють святкові білборди, вже не відрізняють радянських танків від німецьких. Брехня замість фактів, ряджені замість ветеранів — ця бражка годиться лише для того, щоб дурманити голови. Власне, того в Кремлі й прагнули, бо сеанси масового патріотичного угару, як уколи ботоксу, продовжують молодість режиму.
Читайте також: У Києві "Нацкорпус" заблокував будівлю телеканалу "Інтер"
Коли скінчиться російсько-українська війна, наша влада також постане перед спокусою інструменталізувати пам’ять про неї, використавши її в державницьких цілях. Методологія вже відома: закатати постаті героїв у бронзу, замінити хронологію міфологічним наративом, словом, сконструювати наше, українське «побєдобєсіє». І частина суспільства може підтримати ініціативу: хтось під дією культурної інерції, хтось під впливом щирих, але підсліпуватих патріотичних почуттів. Ну а що, хіба закінчення війни не привід створити Велике Патріотичне Свято? Свято, безумовно, потрібне. Але, як на мене, пам’ять про цю війну — реальну, а не міфологізовану — набагато цінніша й дієвіша, ніж будь-які патріотичні фейки, які можна виліпити з неї. Бо всі фейки, навіть створені з найкращих почуттів найбільшими майстрами, — це дуже ненадійний фундамент. Рано чи пізно вони розсипаються, а разом із ними починає валитися все, що встигли набудувати поверх.