Минулотижневий візит Анґели Меркель до Вашингтона показав, наскільки Німеччина останнім часом втратила свою позицію у світовій політиці, а передовсім серед західних союзників. Президент Сполучених Штатів Дональд Трамп приймав бундесканцлерку підкреслено дружньо, але й із прохолодною дистанцією. Контраст із візитом до американської столиці француза Емманюеля Макрона кількома днями раніше не міг бути виразнішим.
Останнього Трамп осипав майже нав’язливими знаками симпатії. Його не лише зустрічали з більшою протокольною помпою, а й надали честь виголосити в конгресі США палко підтриману промову. При цьому президент Франції аж ніяк не приховував відмінності у поглядах із чинним американським урядом. Він наголосив, що вважає Трампові погрози розірвати атомну угоду з Іраном такою ж великою помилкою, як і його намір увести захисні мита, які торкнуться також Європи.
І хоча перед виступом у Вашингтоні Макрон узгоджував свою позицію з Меркель та не відступив перед Трампом від спільної європейської лінії, малоймовірно, що йому вдалося переконати американського президента передовсім стосовно іранського питання. Однак стало очевидно, кого зараз Сполучені Штати воліють мати партнером у Європейському Союзі: не Берлін, як це було за часів Барака Обами, а Париж. Німеччина надто довго вважала себе безсумнівним лідером у Європі. Тепер за першість завдяки своєму динамічному молодому президентові з нею змагається Франція.
Читайте також: Подвійна гра Емманюеля Макрона
Спільний воєнний удар США, Франції та Британії проти режиму Асада в середині квітня був прикладом такої нової конфігурації. Союзники вже навіть не питали Берлін, чи хоче він брати участь в акції. Не лише запеклий спротив у німецькій політиці та серед громадськості будь-якому виду воєнного залучення, а й значна функціональна неспроможність Бундесверу призвели до того, що в НАТО Німеччину заледве сприймають повноцінним партнером.
Принаймні в деяких провідних німецьких політиків зростає переконаність, що німецька віра в просування миру у світі лише через «діалог» і дипломатію відкидає країну на узбіччя світової політики. Вони починають розуміти незручну правду, що державу як актора на глобальному рівні сприймають серйозно лише тоді, коли вона має і вартий уваги воєнний потенціал.
Читайте також: Die Wellt про візит Меркель та ніші топові теми
Із цією метою християнсько-демократична міністерка оборони Урсула фон дер Лайєн нещодавно виступила з вимогою збільшити німецький військовий бюджет на €12 млрд замість запланованих міністром фінансів, соціал-демократом Олафом Шольцом лише €5,5 млрд. Однопартієць фон дер Лайєн Норберт Реттґен, голова комітету зовнішніх справ у Бундестазі, енергійно протистоїть широко поширеному серед німецької громадськості уявленню з антиамериканським забарвленням, що мета до 2024 року виділяти на оборону 2% консолідованого бюджету — це Трампова вимога. Насправді ж ідеться про самозобов’язання, узяте ще роками раніше всіма країнами — членами НАТО, яке цілковито відповідає німецьким інтересам.
Певна зміна поглядів помітна принаймні в частини федерального уряду також стосовно позиції щодо Росії. В одному з інтерв’ю фон дер Лайєн рішуче відкинула вимоги послаблення санкцій через російську агресію в Україні. Вона й сама прагне кращого ставлення до РФ, але бачить факти. «Росія анексувала Крим, продовжує душити Східну Україну, російські літаки поховали під бомбовими килимами Алеппо», — заявила міністерка. Москва підтримує сирійського диктатора Асада й постійно влаштовує кібератаки на Захід. Тому діалог із Кремлем слід вести «з позиції єдності та сили».
Читайте також: Мерекель vs Трамп. Кінець повоєнного ладу
Раніше виразно контрастно до своїх попередників на посаді висловився новий німецький міністр закордонних справ Гайко Маас, наголосивши на жорсткішому підході до Росії. Через це він наражається під напади від членів власної соціал-демократичної партії. Особливо зв’язка довкола кремлівського лобіста та довіреної особи Путіна Ґергарда Шредера в партійному керівництві СДП, представлена, до прикладу, прем’єр-міністром Нижньої Саксонії Штефаном Вайлем, бачить, що її вплив на німецьку зовнішню політику звужується, і передчуває, що лінію особливих німецьких спільницьких відносин із РФ може припинити переконаний трансатлантик Маас.
Проте для сильнішого, не лише вербального протистояння Кремлю необхідні потужні економічні й політичні засоби тиску. Наприклад, дієвим було б для суттєвої зміни російської політики заморозити плановане будівництво газопроводу «Північний потік-2». А єдність німецьких і західних політиків у бойкоті чемпіонату світу з футболу в Росії стала б для Путіна чітким сигналом, що його агресивна політика вичерпала західне терпіння.
Для цього, не кажучи вже про далекосяжні економічні та політичні санкції, Берліну та ЄС загалом усе ще бракує готовності й відваги. Тому варто побоюватися, що російський президент переграватиме їх і надалі. Так, після цілковитого тріумфу осі війни Москва — Тегеран — Дамаск господар Кремля хоче повісити на Європейський Союз відновлення спустошеної ним і його маріонеткою Асадом Сирії. Якщо європейці підуть на це без попередньої зміни сирійського режиму, вони остаточно здадуть себе та свої цінності.