“Пікнік на кістках”, “оргія на кладовищі”, “фуршет з небіжчиками” – у потоці осудливих текстів, опублікованих цього тижня, ще й не такі фразочки зустрічаються. Нещасним поминальникам закидають блюзнірство, поганство, навіть наругу над самою природою, бо штучні квіти — то не екологічно. Універсальним фотодоказом “поминальних безчинств” є вже легендарний “великодній” фотопроект Олександра Чекменьова, присвячений поминанням на кладовищах Донбасу. Ось усміхнене сімейство розстелило скатерку просто на надробку, ось п’яний чолов’яга звалився під могильним хрестом, ось химерний дід беззубо посміхається у об’єктив, і всюди — баговиння, горілка, стандатно-типові пам’ятники і густо заяложені масляною фарбою “оградки”. Таке видовисько знеохотить кого хочеш.
Чекменьовські сюжети мені знайомі, адже я виріс у Луганську і чудово пам’ятаю родинні походи на одне з міських кладовищ. Те кладовище чимось невловимо нагадувало сусідній спальний район — напевно, засиллям однакових бетонних конструкцій і недоладним плануванням. У 2014-му і район, і кладовище неодноразово обстрілювали — ніби окупанти у своїй сатанинській люті хотіли повбивати навіть тих, хто вже і так мертвий… Не знаю, кого і як там поминають зараз, але до війни це було схоже скоріше на масове гуляння, аніж на панахиду. Пригадується, як трійко підпилих музикантів, очевидно, відігравши норму “замовлень”, ушкварило щось зухвало мажорне, але ніхто і оком не змигнув. Центральною алеєю линув потік людей та машин, між могилами сновигали жебраки і дітлахи — перші просили чарочку “пом’янути”, а другі “стріляли” солодощі. І того, і другого було в достатку — якщо Христос подолав смерть смертю, то звичайні люди відганяли її, акцентуючи власне життя у його найбільш елементарній формі. “Nutrico ergo sum” — “Я наминаю, отже я існую”. Колективний, надлишково масовий характер дійства лише додавав йому переконливості. Так, під ногами причаїлись мільйони покійників, але і нас, живих, ще огого — не проштовхнешся!
Читайте також: Безфейкова утопія
Так, подібні поховальні традиції можуть здаватись дикими, але тим, хто теліпається на вістрі прогресу, не догодиш. Останній писк моди — так зване біопоховання, коли тіло стає добривом для дерев. А ще по смерті можна стати кристалом, будматеріалом для океанських рифів або шматком космічного сміття — можливості є на будь-який смак і гаманець. Порівняно з цим навіть кремація виглядає ретроградством, а лягати у звичайну, не “екологічну” і не “дизайнерську” труну — то взагалі моветон. Але суспільство народжує традиції не для того, щоб комусь догоджати, а щоб задовольняти власні потреби. Вочевидь, потреба колективного і публічного прочування смерті була настільки сильною, що Поминальні дні неформально існували навіть за радянських часів. Комуністи віддано і плідно служили смерті, але воліли зайвий раз про неї не згадувати. Виключення робилося для загиблих “За Родину! За Сталина!”, а в решті спомин померлих старанно витісняли у приватну сферу. Але домашніх поминок народу було замало і, за недоступністю церков, місцем дотикання з потойбічним стали кладовища. Перевізники не запускали нових маршрутів, базари не майорили поліетіленовими квітниками, але мільйони живих сунули на побачення з мільйонами мертвих.
Читайте також: У передчутті катастрофи
Крім того, поминальні дні — це ще й ритуал солідарності, коли розпорошені родини з’їжджаються, аби навідати не лише мертвих, але і живих батьків, матерів, бабів та дідів. Іноді кладовище залишається єдиним місцем, де кайдашеві сім’ї ще можуть відчути свою єдність — хай би і перед лицем фізіологічної неминучості. Втім, підкреслено “приземлена” поведінка живих не віддаляє їх від померлих, а навпаки, зближує. В тому, що поминання настільки подібне до звичайного родинного пікніку, коли чарку з горілкою ставлять навіть покійнику, проглядає велична простодушність: “Так, ми з тобою опинились по різні боки земної поверхні, але хіба це заважає нам зібратись і тяпнути по сто?” Звичайно, поліетіленові квіти не стають від цього менш потворними, а жебраки — менш надокучливими, але хто сказав, що має бути якось інакше? Смерть здатна розвернути обличчям до Dasein будь-кого і будь-де — хоч поета, заблуканого серед личаківських гробівців, хоч пролетаря між штампованих бетонних надгробків. В часи офіційного атеїзму саме на кладовищі люди отримували нагоду пошукати себе у системі онотологічних координат, а не десь на півдорозі між “розвиненим соціалізмом” та світлим комуністичним майбутнім. Часи змінились, але потреба у духовному рекогностуванні меншою не стала. Звичайно, хтось ходить на кладовище просто жебрати, але краще б нам спрямувати свій праведний осуд на когось іншого. Бо пройдуть десятиліття і ми станемо попелом, деревами, рифами чи звичайним цвинтарним компостом, а жебраки собі жебратимуть, поминальники — жуватимуть бутерброди, а Земля — крутитиметься.