Одні мішкороби походили зі старовинної індустрії джутових мішків, і просто замінили рослинну нитку полімерною, а інші — навпаки, хіміки, що винайшли ті полімери, й тепер намагаються їх використати скрізь, де тільки можна.
Я їх весь час плутав, звертався не тими словами не до тих, тож мене швиденько вигнали з професії до мого неабиякого задоволення. Кілька англійських назв для картатої торби, при чому не синонімів, одна назва виключає іншу, — то занадто.
Щось таке відбувається на поточному етапі технологічного розвитку і з українськими ЗМІ, або ширше, – з усіма медіями, колишні газети, радіостанції, телеканали – все стало сайтами, а те, з якого саме засобу масової інформації походить цей сайт, вже не має жодного значення, хіба в історичному аспекті.
Читайте також: Бізнес-клімат
Мене запрошували на реформоване національне радіо, я не взяв з собою гребінця, бо хто побачить зачіску по радіо, а виявлялося, що саме цю передачу Романа Коляди вперше дадуть в ефір по телебаченню. Ну справді, до веб-камер і трансляції радіопередач на сайті всі вже давно звикли, наступний крок — телекамери й пообідній ефір в “ящику”.
Натомість на сайті телеканалу можна не тільки переглянути пропущений в ефірі новинний сюжет, але й прочитати його повну текстову роздруківку, як в якійсь газеті. Що дуже важливо — доступну до пошуку в Гуглі з правильно прописаними титулами і описами сторінки.
Газети натомість залюбки включають в статтю відеоролики з Ютуба й ведуть “стріми” з протестних акцій опозиції на Майдані, завдяки чому легко підрахувати справжню кількість маніфестантів, а не ту, про яку відзвітували організатори спонсорам. І на місці смерті Бузини теж першим опинився газетний стрімер. Просто їхав на роботу з планшетом. Зараз його переманила “Українська правда”.
Ще цікавіше дивитися за розвитком сайтів, які самі новини не генерують, а лише опрацьовують їхні потоки — новинні стрічки на сайтах електронної пошти, пошуківцях, погодних сайтах тощо. Чи задумувались ви, що ми живемо в країні, більшість населення якої давно вже читає лише заголовки новин, і їм цього цілком вистачає? Кожного разу, коли проходжу повз напів-порожні вітрини кіосків “Преса”, в яких сигарет вже виставлено більше, ніж глянсових часописів, і це ще не межа, бо є ще шоколадки, я чомусь згадую, скільки зі ЗМІ, для яких я колись писав, вже відмовилися від паперової версії, і згадую незлим тихим словом саме ці новинні роботи-граббери, чий сервіс на відміну від шоколадок і газет — безкоштовний.
Читайте також: Розкіш байдужості
Деякі з цих сервісів дають можливість самому досліджувати весь корпус української преси, її архіви з 2003 року, будувати тренди, кого з політиків на цьому тижні більше згадували ЗМІ, й бути заскоченим тим, що попри всі інформаційні “вброси”, чинного президента згадують в пресі в середньому в сто разів частіше, ніж найближчого конкурента(ку). Роботи безпристрасні й не піддаються загальній паніці. Правда, не певен щодо тональності тих публікацій.
Але найбільше усіляких несподіваних казусів чекає на дослідника взаємодії ЗМІ та соцмереж.
Всі вже давно змирилися, що газети та телебачення — то вчорашні новини у Фейсбуку та Твіттері. Можете порівняти хоча б на цьогорічній “хвилі” з лелеками, які повернулися з вирію у сніги й кригу. Поки телевізійники ззбиралися робити сюжети, блогери вже день як встигли обговорити, що лелеки їдять, а що ні — і вже годували страждальців рибою. Мойву не їдять, не витрачайтеся.
Були періоди, коли на телебаченні визнали капітуляцію і окремим блоком у випуски новин вставляли “як повідомляють в Фейсбуку”. Пік цих експериментів прийшовся на Революцію Гідності. Добре, що вчасно схаменулися. Бо блогери й ЛСД (лідери суспільної думки) — то не про новини. То про емоції. Найкраще вони монетизують ненависть, “хейт”. Хвалебні і взагалі позитивні реляції поширюють не так охоче. А то ще й порохоботом обізвуть. А справжня новина, яку блогер не коментує, а створює, трапляється в його житті може один раз, як в того пакистанського парубка, який мимохіть став свідком спецоперації спецслужб США з ліквідації Бін Ладена. Як і більшість блогерів, він нікуди не ходив, щоб стати єдиним джерелом цієї інформації у світі. Просто вийшов на балкон. То був його день. В журналістів — не так. Бо зарплату треба відпрацьовувати не один день на життя.
Читайте також: Побачити світ
З іншого боку, соцмережі гарно поширюють і обговорюють новини традиційних ЗМІ. Якщо сайт газети зроблено не косоруким дизайнером, який знає все про кнопку “Поширити”, вдалі статті поширюють в українському сегменті тисячі разів, а російськомовному/російському (нема часу й простих методів відділяти агнців від козлищ) — десятки тисяч. На щастя для журналістики, некосорукі дизайнери рідкість, і тримають в таємниці свої сакральні знання про кнопки соцмереж.
Тобто статті в “правильних” ЗМІ з одного боку потрібні блогерам, щоб було що коментувати, рекомендувати чи зневажати. Тож блогери їх активно “несуть в люди”, навіть критикуючи. З іншого боку, таким чином вони крадуть читачів з “оригінального” сайту й перспективи заробітку “на рекламній моделі”. А саме на неї вся преса зважено, з розрахунками, переходила з паперового видання, вважаючи панацеєю в ситуації, що склалася. Не врахувавши, що саме в цей час до такого ж рішення приходять всі сусідні по вітрині кіоску видання, а скромні рекламні бюджети в Україні — якраз той Болівар, який не винесе геть всіх. І не тільки в Україні, як виявилося. Рекламна модель – це утопія навіть у колі всесвітніх новинних холдингів на кшталт Франс Прес чи Таймс бо виявилося що 80% світових рекламних коштів “у діджиталі” з’їдають Гугл та Фейсбук самотужки.
Попри окремі спроби знаходити кошти на новинні сайти краудфандінгом, як “Тексти”, чи зібрати “вічний фонд” і підтримувати сайт на відсотки з нього, як “Історична правда”, ЗМІ остаточно стають дотаційними проектами міжнародних донорів чи вітчизняних олігархів з усіма наслідками цього для свободи слова. На читача-халявщика можна вже не рівнятися. Він задурно віддав свій важіль впливу на ЗМІ, спокусившись безкоштовною телепрограмою, гороскопами й анекдотами в інтернеті.
Але останнім часом в сімбіотичних стосунках блогери-ЗМІ було порушено баланс і задоволення, тож почалися взаємні звинувачення. Очевидно це спричинено зміною алгоритмів Фейсбуку, навіть якщо самі гравці цього не усвідомлюють.
Читайте також: Пізнати арифметикою гармонію
Фінансована не передплатниками й заангажована редакційною політикою виключно на “чорнуху” й критику української влади журналістика вже майже не дає блогерам поживи для обговорень й коментарів. Бо хіба можна обговорювати “джинсу”, цікаву лише власнику? Ну кому може бути цікавим телевізор, з якого політики вже вигнали навіть посередника-Шустера й ведуть передачі зі студії самі? Це нагадує бажання бути в центрі уваги навіть на чужому весіллі та похороні. Героїня “хайпів” останнього тижня, Надія Савченко теж, до речі, мала “безшустерну” студію на ТБ. Та навіть екс-президент Грузії побув ведучим на українському ТБ. Не кажіть їм будь ласка, що це смішно. Хоч якась альтернатива 95 кварталу.
Натомість розповсюдження статей, кліпів, аудіо через Фейсбук якщо не повністю блоковано, то дуже ускладнене новими алгоритмами, й доцільність віддавати це все публіці не в себе на сайті, а на сторінці видання в соцмережі під великим питанням. В той час як привчена публіка вже потрапляє на сайти переважно по лінках з соцмереж й не в курсі про зміни алгоритмів. Вже чув не одну й не дві скарги від користувачів на те, що стрічка ФБ стала нудною — а з неї пропали якраз новинні сайти.
Дві події цього місяця, що сталися одна за одною, — традиційна прес-конференція і чаювання блогерів з президентом, – вказують на системну кризу традиційних ЗМІ.
1. Про прес-конференцію забули наступного ж дня, якби президент не назвав журналістку дорогенькою, забули б ще раніше
2. Нікому не цікаво, хто саме з журналістів був на прес-конференції, прізвища більшості нікому нічого не кажуть, назви ЗМІ – вже теж (майже, якась стара пам’ять і авторитет видань залишаються, але не переоцінюйте довіру до тих кого востаннє читав 10 років тому). Запам’ятався хіба Дмитро Гордон, який нічого не питав, а вирішував проблеми свого власного виступу у Львові.
Між тим в блогерів три дні лаяли і коментували сам список запрошених персоналій. Більше того, одразу по аудієнції лаятися почали самі ЛСД між собою. Це видовище, неприпустиме для преси. Але саме “срачі” розповсюджуються в соціальних медіа найкраще. Між тим журналісти й після прес-конференції не мають можливості побитися між собою. Хіба це шоу? В телевізорі теж таке собі дозволяли лише Поярков і покійний Бузина.
3. Журналісти не пишуть матом, завоювати популярність без цього в нашому суспільстві, як виявилося, важко. Блогери в цьому собі не відмовляють. Втім, навіть деякі голови ОДА — теж.
4. Якщо просто порівняти по пунктах, що нового ми довідалися з першої і другої події, виявиться, що з прес-конференції не довідалися взагалі нічого, бо журналісти, схоже, приходили вже не з питаннями, а з редакційною політикою, а питання – то тільки засіб загнати президента на слизьке, щоб всі запам’ятали, який ти крутий. З чаювання з блогерами ми довідалися цілий список ніколи раніше не озвучених фактів, деякі цікаві, деякі злободенні. Наприклад про ФОПи 3 групи. Журналістам чомусь це було байдуже – вони ж не ФОПи. Можете сперечатися про "теплу ванну", звісно, але це виявилося продуктивнішим ніж кількагодинна демонстрація журналістами свого ставлення до президента.
5. Більшість блогерів опублікували звіти вже через кілька годин після зустрічі, встигли тричі полаятися й помиритися, журналісти через тиждень після прес-конфернеції дозріли до тегу #янедорогенька (мабуть треба було узгоджувати з редакторами і власниками, і в Москві, не кажіть мені, що вони просто такі “тормоза”)
6. Про саме питання, яке задала чи намагалася задати "недорогенька", вже ніхто не згадає.
Єдиним стимулом для користувачів читати “традиційну” пресу було б небажання або й невміння більшості блогерів займатися перевіркою фактів. Соцмережі , що апелюють переважно до емоцій, дуже сприятливе до “фейків” середовище. Особливо в умовах гібридної війни, коли “фейки” поширюють не тільки про школярів, що виграли олімпіаду зі стрибків вбік в Арабських Еміратах, але й ворожу дезінформацію. Журналістів принаймні навчають “фактчекінгу”, тож найбільш помірковані блогери завжди вимагали “пруф лінк”, – саме посилання на перевірений новинний сайт – перш, ніж тиснути клавішу “Поширити”.
Читайте також: У тенетах Цоя
Але ЗМІ, схоже, поспішають позбутися і цієї своєї переваги. Чотири (!) видання, що "звільнили" Надію Савченко з-під варти в залі суду, не дочекавшись кінця промови судді, – це вже не дзвіночок традиційній журналістиці, це гудок.
З іншого боку, в світлі останніх скандалів зі “зливанням” профілів 50 млн. користувачів Фейсбуку росіянцям, наші традиційні ЗМІ може й недосконалі, але не торгують приватними даними своїх читачів.
Ще однією, незамінною, функцією сучасних ЗМІ залишається спокійне, без блогерського поспіху, підведення підсумків. В нашому випадку — за тиждень. Чим, власне, і займаємося. Залишайтеся з нами.