Власне, Герберт Маркузе на той час перебував у США, а Теодор-Візенґрунд Адорно працював у Франкфуртському університеті. Хоча стосунки між друзями, Гербертом і Тедді, видаються достатньо приязними, в їхній кореспонденції дедалі гучніше звучать розбіжності стосовно ситуації, що склалася. В Німеччині події травня були зумовлені, зокрема, певними монополістичними тенденціями в медіях, підтримкою війни у В’єтнамі, кризовими явищами в освіті та застосуванням поліцією зброї проти бунтівних студентів.
(https://hutnyk.files.wordpress.com/2013/06/adornomarcuse_germannewleft.pdf)
Ще в 1955 році, задовго до подій Травня 68-го, Маркузе видав англомовну працю «Ерос і цивілізація» (пізніша німецька назва «Структура інстинктів і суспільство»). В цьому творі, поєднуючи доктрини Маркса і Фройда, він викладає магістральні міркування, якими обґрунтовує вимогу протидіяти сучасній репресивній цивілізації.
Згідно з уявленням Фройда, зазначає автор, культура, чи то пак цивілізація, розвивається шляхом пригнічення лібідо. Та й узагалі, вся історія людства збігається з історією його пригнічення. Якщо від народження людина керується «принципом насолоди», то культура невпинно накладає на неї обмеження у вигляді «принципу реальності». Таким чином, втіха табуюється на користь економічної продуктивної діяльності. Не дивно, що культура нагадує гігантський апарат поневолення, позаяк «принцип реальності» велить працювати й у праці сконати. І все це коштом задоволення.
Виглядає, що розвиток соціокультурних інститутів призводить до репресивного контролю над інстинктами. А поява специфічних інтересів панування спричиняє появу додаткової репресії. Її прикладами можуть слугувати: моногамна патріархальна сім’я, ієрархічний розподіл праці та публічний контроль над індивідом (тривалий робочий день, механізована праця, пасивне дозвілля). Позаяк у культурі освячується фізичний труд, «принцип задоволення» всякчас чинить їй рішучий опір. І цивілізація виграє лише тому, що формує в людини стійке почуття провини. Мірою зростання цієї провини росте й прогрес цивілізації.
Виникає цікавий парадокс: основна цінність культури — це праця, яка ніколи не приносить задоволення. Вона не просто не ощасливлює, а поневолює та передбачає десексуалізацію. Недарма ж велика література завжди прославляла нещасне кохання, символом якого стала легенда про Тристана. Через це пригнічений Ерос прагне бунту. Й хоча не всяка праця є неприємною чи вимагає примусу, а деякі її різновиди навіть приносять задоволення, людство виснажується й позбавляється радості існування.
Читайте також: Технології впливу
Нарешті, Маркузе робить несподіваний висновок: щоби звільнитися від примусу, потрібно не стримувати відчуження, а навпаки — його завершувати й посилювати. Саме тому важливою формою звільнення філософ називає фантазію. Позаяк існує зв’язок між сексуальними інстинктами та фантазією, в цьому сенсі мистецтво якраз і нагадує революцію.
Велика відмова — це протест проти надмірної репресії. Якщо сучасна цивілізація провадить свою репресивну ідеологію через масову культуру, то головний чинник життя коріниться у відсутності почуття провини та страху. Для Маркузе є неприйнятним розпач про відчужену працю. Якщо Прометей і Гермес є архетипами принципу продуктивності, такими собі героями непосильної роботи, то Орфей і Нарцис стають образами радості. Орфічно-нарцисичні символи відображають принципи «великої відмови», а мистецтво протистоїть панівному принципу розуму й сприяє утвердженню чуттєвості та задоволення.
Ось чому в 1968 році Маркузе відверто підтримує студентські збурення, хоча й далекий від того, щоби вважати їх революцією. Він не готовий прийняти запрошення прибути до Франкфурта, оскільки не хоче, щоби студенти ідентифікували його з політичною позицією, якої він не поділяє. Врешті-решт, Маркузе твердо проголошує свої переконання: якщо говорити про жорстку альтернативу, то він таки стоїть на боці лівих студентів, а не поліції. На його думку, в певних ситуаціях захоплення споруд і зрив навчального процесу є цілком законною формою соціально-політичного протесту. Щоправда, є один вирішальний виняток — життю його друзів і йому самому не повинні загрожувати жодні насильницькі прояви.
Натомість Адорно й інші представники Франкфуртської школи, як-от Макс Горкгаймер і Юрґен Габермас, розглядають подібні заворушення як заколот, який може призвести до руйнації університету, а тому називають їх «лівим фашизмом». Їм дивно, що Маркузе сприймає таке висловлювання за суперечливе. Ба більше, йому спадає на думку, що воно хибне, бо не вхоплює жодних діалектичних протиріч. Адорно знову наполягає, що у Франкфурті та Берліні настали такі часи, коли слово «професор» є просто небезпечним і його вже впору порівнювати зі словом «єврей» у період нацистської влади. Так, під час берлінської лекції про Ґете студенти вивісили перед ним банер: «Ліві фашисти Берліна вітають касициста Тедді».
Читайте також: Суспільство показного споживання
Маркузе запевняє приятеля, що вважав би безглуздою думку про визнання студентського руху революційним. Одначе, він убачає в ньому найсильніший і наразі єдиний каталізатор внутрішнього краху системи панування. В ньому проглядаються прагнення до поєднання теорії та практики, коли шукаються ті форми організації, які точно відображають протиріччя пізнього капіталістичного суспільства. Водночас, Маркузе публічно виступає проти гасла «Зруйнувати університет!», розцінюючи це як самовбивчий акт. Проте найкращим виходом йому видається спроба допомогти рухові тим, щоби не виявляти насильство, а захищати студентів від репресій.
Адорно нічого не залишалося як розповісти, що на одному з іспитів він отримав чергову дозу сльозогінного газу. А це тільки обтяжило його гострий кон’юнктивіт.
Листування обривається, позаяк Адорно за якийсь час помирає від серцевого нападу. Втім, стосунки між двома теоретиками так і не було з’ясовано.