Де нас чекають

18 Січня 2018, 17:52

Неповороткі, екологічно й економічно відсталі промислові підприємства, більшість із яких орієнтована на ринок Росії, десятиріччями працювали за інерцією, скорочуючи робітників, втрачаючи якість і навіть гіпотетичну конкурентоспроможність. Але нові власники цього не боялися: грошей, які витягувалися з донбаських заводів, було достатньо для їхнього збагачення. І підприємства тихо помирали, ховаючи разом із собою майбутнє цілих міст. Так, у Костянтинівці не залишилося майже жодного великого підприємства, що працює, а в промисловому районі міста руїни можна використовувати як знімальні майданчики для фільмів-катастроф. Хоча раніше це був один із центрів хімічної промисловості Донеччини. І з вуст деяких політиків-маніпуляторів досі можна почути: «Бачите, куди ваша Європа нас завела! Треба було триматися Росії!». Але вже важко не розуміти, що спиратися на Росію, намагаючись утриматися завдяки старому та неактуальному, — це подовжувати агонію, що затягнулася, а не лікувати хворобу.

У нас більше немає вибору, бо війна з Росією позбавила морального й економічного сенсу шукати виправдання власній недбалості, небажанню вкладати гроші в розвиток заводів чи дотримуватися норм і правил. Якщо хочемо залишитися вільною країною, то воювати треба не тільки в окопах. І не жалісливо просити про економічну допомогу, а шукати всі можливі засоби ставати кращими, щоб мати партнерів на рівних, а не платити за економічні зв’язки політичною залежністю.

Читайте також: Пільги для матері терориста

Важко? Так, але коли лікування хронічних хвороб залишало приємні спогади? Пам’ятаю, які пристрасті вирували навколо ДП «Артемсіль», коли стало зрозуміло, що Росія під час війни не залишиться основним імпортером української солі. У головах людей відбувався фактично апокаліпсис — крах усіх планів і впевненості в майбутньому. Бажання залишити все, як є, виявили не тільки власники «заводів та пароплавів», а й прості робітники. Я чула розповіді з трибун і під’їзних лавок про те, що тисячі людей залишаться без роботи. І лякало навіть не те, що сіль не купуватимуть, а те, що замість важкої людської праці в соляному виробництві використовуватимуть сучасні технології. Але чи можливий хоч якийсь розвиток без таких потрясінь: без вкладання грошей, без підвищення кваліфікації персоналу, навіть якщо той бажає працювати важко, але по-старому?

З цікавістю дізналася, що на ДП, яке кілька місяців було в центрі скандалів із боргами та переведенням в акціонерне товариство, відкривається нова виробнича лінія з випуску очищеної солі на рудниках № 1, № 3 та № 4. Основні інвестиції в закупівлю імпортного високотехнологічного обладнання становили 23,5 млн грн. На підприємстві зазначають, що вкладені в цей проект кошти можуть окупитися вже через 1,5 року й далі приносити вагомий прибуток. Процес очищення (фотосепарація) зможе усунути з кам’яної солі темні включення природного походження, у результаті чого вона не тільки стане білосніжною та привабливою, а й збільшить уміст NaCl. І головне — харчова сіль після додаткового очищення та якісного пакування відповідатиме європейським нормам якості. Тому її стануть експортувати в Угорщину, Польщу, Румунію, Чехію, Словаччину, Сербію й інші країни, де досі вона продавалася тільки як технічна.

Читайте також: Невинуватість винуватих?

Політики, які лобіюють тісні зв’язки з Росією, відпрацьовують свої гроші. Ми ще не раз будемо чути про крах економіки, соціальний захист, зубожіння та інший комуністичний набір жахів. І про те, що в Європі нас ніхто не чекає, бо наші товари та послуги не відповідають європейським стандартам. Не відповідаємо? То робіть усе, щоб відповідати: вкладайте гроші у виробництво, навчання та дослідження, технології, екологічний захист, а не у свої яхти та нерухомість. Боїтеся, що роботи замінять вас на виробництві? Навчайтеся тому, на що є попит, — і жодні роботи вам не конкуренти. Це стосується будь-якої сфери, не тільки промисловості. Дивно, наприклад, шукати роботу в сучасних ЗМІ, опанувавши тільки майстерність радянської «передовички». Не хочеться напружуватися? Тоді не дивуйтеся, коли рано чи пізно опинитеся за бортом: хтось без роботи, а хтось без яхт. Хоча, якщо чесно, щодо останнього я не впевнена, що воно станеться швидко. Реформувати економіку інколи простіше, ніж створити чесний суспільний договір про нетолерантність до беззаконня. Але все одно зрозуміти доведеться: неможливо жити по-європейськи (хоча власне мені приємніше просто по-людськи), а працювати по-радянськи. Теорема, яку навряд чи треба доводити в якійсь конкретній державі, бо весь світ це вже давно довів.