Масові вуличні протести — це головний важіль у системі стримувань і противаг, який змушує владу утримуватися від відвертих безчинств. Форм протестів безліч, але Майдан — це останній аргумент суспільства в боротьбі з колективним Януковичем. Так само церква має в арсеналі і молитву, і піст, і покаяння, а в крайньому разі екзорцизм. І саме тому, що останній метод крайній, із його нерегламентованим застосуванням притомні церкви активно борються. Інакше з протестами: тепер заклики до Майдану лунають із кожного третього «матюгальника», а шинами кадять майже на всіх більш-менш помітних акціях. Результат відчутний уже зараз: якщо взимку 2014-го заклик «Усі на Майдан!» проймав свідомість, як пожежна сирена, то тепер викликає лише позіхання: ну кому там знову не сидиться?
Читайте також: Про «головний прапор» скептично
Очевидно, що теперішня влада свій кредит довіри розтринькала. Ще не повністю, але вже близько до того. Але не менш активно те саме робить і опозиція, втрачаючи можливість виконувати свою роль у системі стримувань та противаг. За політичне майбутнє опозиції я спокійний, бо голосують у нас зазвичай за принципом «хай гірше, та інше». Втім, у критичний момент місія опозиції може бути важливішою, ніж здається. Гаразд, Майдан 2014 року почався без політиків, але наступного разу необов’язково буде так само.
Звичайно, у вузькому прошарку Facebook-активних громадян уміють відокремлювати мух від котлет, а протести від тих, хто озвучує вимоги з трибуни. Однак майдани робляться спільними зусиллями активних тисяч і співчутливих їм мільйонів. А останнім теперішня псевдореволюційна метушня в Києві надійно відбиває охоту виходити на протест. Після страшної зими 2014 року радикальна меншість стала ще рішучішою, а більшість ще обачнішою.
Чи крайня теперішня ситуація? Цілком імовірно, що для когось відповідь буде ствердною. Але обидва рази Майдан став можливим лише тому, що обставини вважала критичними не лише активна меншість, а й значна частина суспільства. Цей консенсус був джерелом сили й легітимності Майдану. Організатори теперішньої метушні могли це відчути в жовтні, коли їхні цілком адекватні вимоги знайшли відгук у суспільстві й забезпечили непогану явку на мітинг. Але, схоже, вони відчули лише запаморочення від успіхів і вирішили, що можуть крутити порядком денним, як представник ромської національності сонцем. Так, суспільство незадоволене владою, але не настільки, щоб сприймати заклики до імпічменту президента якось інакше, ніж істеричний блеф.
Ну й ще одне. Розкачати Україну взимку 2013-го на по-справжньому масову непокору вдалося завдяки тому, що обиватель не відчув із боку Майдану жодної загрози для себе. Насильство противне його літеплій природі, але там чітко дали розуміти, що революціонери застосовуватимуть його дозовано й лише тоді, коли справді треба. Обиватель побачив цілісінькі вітрини поруч із барикадами, повірив і в міру своїх душевних сил долучився. А що ми маємо тепер? Штурм Жовтневого палацу, доцільність якого не змогли пояснити навіть ті, хто до нього закликав. Для людей по той бік телеекрана це недвозначний натяк на те, що революція у виконанні цих персонажів відбуватиметься під слоганом «Твори бардак, ми тут проїздом». А тому мільйони, що мали б запалюватися гнівом проти «влади бариг», натомість тільки сильніше втискають свої сідниці в дивани й прикручують звук.
Читайте також: Ризикована демократія
Прихильники конспірології вже давно збудували схему, за якою псевдоревлюція відбувається на замовлення режиму. Цілком імовірно, що влада й справді із задоволенням спостерігає, як протестні настрої вилітають у свисток. Але мотивації тих, хто тримає його в руках, набагато простіші. Як засвідчив Майдан, вскочити у владу найлегше на хвилі масових протестів. І не тому, що народ такий сліпий і дурний, а тому, що на барикадах немає часу, аби проводити праймериз, конкурси та інші процедури відбору кращих. Через це частина опозиційних діячів, якій не пощастило (або пощастило менше, ніж хотілося б) у 2014 році, нині ревно сповідує карго-культ Майдану. Меланезійські аборигени, прикликаючи щедрих крилатих богів, ладнали з хмизу й соломи копії літаків і витоптували перед ними злітні смуги. Так само українські карго-культисти імітують Майдан: ставлять намети, палять шини, штурмують будівлі. Під певним ракурсом телекамер іноді виходить непогано, але, як і в меланезійців, «не злітає».
За великим рахунком помітної практичної шкоди від цього немає. В іспанців корида, у нас масові забіги Хрещатиком і тренувальна штовханина з поліцією. Як на мене, то не найкращий вияв демократії, але остання — це мікроклімат, у якому розвиваються дуже різні форми, жодна з яких не зобов’язана бути мені до вподоби. Але я не певен, що українці зможуть розрізнити, коли в Києві починатиметься справжній Майдан, а не чергові збори карго-культистів. Якщо дзвони калатають цілими днями, то дуже важко почути набат.