В останній місяць Саакашвілі затьмарив собою всіх інших представників опозиційного табору, включаючи традиційно яскраву і гучну Юлію Тимошенко. Ім'я Саакашвілі постійно миготить на екранах телевізорів і в стрічках новин. На відміну від інших опонентів Порошенка, Міхо вміє створювати інформаційні приводи і бути цікавим. Іншим представникам опозиції звернути на себе увагу буває набагато складніше. Позначається як відсутність змісту, так і недолік харизми.
Важко уявити скільки разів президент Порошенко встиг пошкодувати про своє рішення запросити Саакашвілі. Очевидно, що без всієї цієї політичної лезгинки осінь 2017-го в Україні була б для влади набагато спокійнішою. Критика поширювалася б в основному у Фейсбуці, не стояли б намети біля Верховної Ради, не було б багатолюдних мітингів у вихідні, не лунало б зі сцени слово «барига». Кажуть, на нього Порошенко реагує особливо нервово.
Але виправити помилку виявилося не так-то просто. Як тільки президент вирішив забрати у Саакашвілі паспорт і видворити його з України, з'ясувалося, що загнати цього джина назад у пляшку вже не можна. Всі спроби зупинити грузинський ураган або обмежити ареал його дії раз по раз провалювалися. Більш того, нападки на Саакашвілі щоразу рикошетом оберталися проти влади. Нездатність поліції та прокуратури знайти управу на Міхо викликали у його прихильників сміх, а у противників злобу. І авторитету президентові ані в очах перших, ані в очах других такі провали точно не додавали.
Чиатйте також: Світ про Саакашвілі: Незрозуміла слабкість влади, гра на користь РФ та ознаки авторитаризму
Остання спроба обмежити головному опоненту Порошенка свободу скінчилася тим, що президент та генеральний прокурор в черговий раз сіли у калюжу. Гучні звинувачення проти Саакашвілі в суді довести не вдалося. Непрофесіоналізм прокурорів був очевидним і кидався в очі журналістам. Стало зрозуміло, що всупереч гучним заявам у Луценка проти Саакашвілі толком нічого немає. До того ж, схоже, що і самі прокурори не дуже вірять в справжність тих записів переговорів Саакашвілі та Курченка, які були оприлюднені в день, коли Міхо в перший раз збиралися затримати.
Вся ця божевільна чехарда здається веселою тільки на перший погляд. Адже насправді незграбні спроби заткнути рот Саакашвілі показали не тільки непрофесіоналізм представників вищої влади (до цього українцям не звикати), але і в черговий раз виявили весь набір вад української політичної системи. Кейс Саакашвілі вдарив не тільки персонально по Петру Порошенку. Він вдарив по українському політикуму.
По ходу справи виник цілий ряд логічних запитань:
1. Як бути з джерелами фінансування українських партій та окремих політиків? Це в цивілізованих державах партії живуть на пожертвування небайдужих громадян, але в Україні такої культури немає. Люди не готові жертвувати гроші політичним силам, за які віддають свої голоси. Про цей парадокс в українських ЗМІ писали вже багато – суспільство хоче мати чесних і незалежних політиків, проте при цьому не бажає фінансувати політиків зі своєї кишені. А оскільки політична діяльність сама по собі досить затратна, в цій ситуації політикам залишається тільки одне – йти за грошима до олігархів. І суспільство в глибині душі з цим погоджується.
Читайте також: «Ну постривай!» Як пройшов суд над Саакашвілі
Очевидно, що правоохоронцям не складе труднощів розслідувати і розкрити канали фінансування будь-якої української політсили, коли перед ними ставиться таке завдання. Проблема в тому, що нацьковують ГПУ та СБУ лише на тих, хто проявляє зайву гоноровість та забагато критикує владу. Що ж стосується більш поступливих політиків, то джерела їх добробуту Юрія Луценка хвилюють менше, і їм він не посвячує окремих брифінгів.
2. Друге питання випливає з першого. Якщо всі політики все одно беруть гроші у олігархів і чесних немає, то за якими критеріями тоді обирати серед них кращого?
У цивілізованій країні публікація компромату на політика відразу викликала б у його прихильників недовіру і розчарування. Однак в Україні компромат найчастіше нічого не означає. Прихильників Олега Ляшка не хвилює його сумнівне минуле. Виборців Рабиновича не відвертає інформація про його судимості. Фанатам Опозиційного блоку наплювати, що Юрій Бойко вкрав сотні мільйонів доларів у злиденної країни тільки на закупівлі двох вишок.
Практика показує, що на кожну нову акцію Саакашвілі приходить все більше і більше людей. Це означає, люди не повірили у справжність записів переговорів з Курченком або вважають, що брати гроші у Курченка – не такий вже страшний гріх.
Як ми вже казали вище, українські громадяни не жертвують гроші політикам, і тому в глибині душі вони погоджуються з тим, що політиків повинен фінансувати хтось інший. Очевидно, що прихильники Саакашвілі спочатку розуміли, що хтось дає йому гроші, і цей хтось – не мати Тереза. Фірташ, Пінчук, Курченко або Ахметов – різниця не велика. Нерозумно сподіватися, що серед олігархів є патріоти чи альтруїсти, які в першу чергу думають про інтереси України, а вже в другу – про свої.
В умовах, коли вся політична система за своєю суттю порочна, а замість партій в країні – бізнес-проекти, вихоплювати з цього натовпу когось одного і показувати на нього пальцем – не має сенсу. Українці давно вже звикли обирати на виборах менше зло. І в нинішній ситуації все йде до того, що на майбутніх президентських виборах меншим злом виявиться опозиція, а не влада. І не тому що опозиція безгрішна, а тому що влада до крайнього ступеню розчарувала.
Далеко не всі люди ходять на мітинги Саакашвілі через те, що їм симпатична персона колишнього грузинського президента. Найчастіше в натовпі демонстрантів можна почути вигук – «та просто дістало!» Громадяни незадоволені тим, як проводяться реформи, незадоволені тим, як виконуються передвиборчі обіцянки, незадоволені рівнем свого добробуту. На носі четверта річниця революції, і ці чотири роки опоненти влади вважають достатнім терміном для того, щоб втілити в життя велику частину обіцяного. Біда в тому, що особливого бажання втілювати не було.
Опозиція харчується помилками влади, і для того щоб позбавити її аргументів, владі достатньо просто добре зробити свою роботу. Але цю незручну правду президент і генпрокурор не бажають визнавати, тому й потрапляють в дурні ситуації. Кейс Саакашвілі наочно показав, що Україні потрібна не просто зміна влади, яка в нинішній ситуації мало що дасть. Україні потрібно радикально переглянути правила гри і укласти новий суспільний договір, який буде виключати фінансування політиків олігархами. Не одного окремо взятого Саакашвілі, а всіх разом узятих.
Коли суспільство навчиться не голосувати за явних олігархічних ставлеників, коли українці навчаться карати продажних і брехливих політиків ігнором, можна буде говорити про реальні зміни якості життя в країні. Сьогодні ж українці підтримують політиків з тих самих міркувань, за якими уболівають за футбольні команди. Неважливо, хто платить футболістові зарплату – головне як він вміє поводитися з м'ячем. Саакашвілі в цьому політичному футболі – професіонал. А ось воротар, який постійно пропускає його голи в свої ворота, навряд чи заслужить визнання публіки.