Це не така вже дивина, бо в нас майже кожного дня то там, то тут паплюжать пам’ятники, на які у нормальній людини рука не повинна підійматися: загиблим Героям Небесної сотні, воїнам АТО, навіть, дітям, що померли від голоду. Хтось може закидати таким злодіям ідеологічну основу, навіть у прикладі з цементуванням Вічного вогню, але навіть при цьому важко зрозуміти, яку ідеологію аж так може розізлити факт вшанування жертв Голодомору. Але з дерев’яним виробом в Добропіллі інший випадок – вандали зіпсували споруду, яка була задумана для… викиду енергії міським вандалам!
Чи то андеграундні митці не розрахували масштаби молодечої сили місцевої гопоти та зробили хистку споруду, чи то хулігани просто звикли завжди доводити все до логічного кінця — але факт залишається фактом. Споруда спрацювала лише раз, хоча за думкою автора, її повинні були тільки розмальовувати чи, в найгіршому випадку, бити палицями, якщо вже настрій поганий. Аби не чіпати інші паркові приладдя: лавки, фонтани, ліхтарі. Цей випадок, як на мене, ілюструє не стільки елементарну нестачу культури серед пересічних українців, скільки фатальну неможливість переносити щось чуже, навіть, імовірно, корисне, на місцевий ґрунт без конфузів. Бо в нас то виросте не те, що саджали, то ми його використаємо, як звикли.
Чиатйте також: Із чого починається гідність
Наприклад, в декількох містах країни гучно та святково відкрили батьківські кімнати при лікарнях та амбулаторіях за донорські гроші іноземних благодійників. Ну не розуміють заокеанські люди, як може мала дитинка “відбувати покарання” замість лікування. В палаті, куди не пускають тих, від кого залежить психологічна стабільність та настрій на одужання. А в нас ця практика здається еталоном здорового глузду: “Ще батьків нам тут не вистачало!”, – зазвичай кричать лікарі, навіть не замислюючись, що саме батьків в цей час найбільш не вистачає хворій дитині. «Визнання права родини не розлучатися в лікарні – великий крок уперед. Маленький пацієнт із його потребою перебувати поруч з батьками має бути в центрі уваги системи охорони здоров’я. І створення першої в Україні сімейної кімнати – це впевнений крок до сімейно-орієнтованої медицини”, – на сайті МОЗ написала Уляна Супрун з нагоди відкриття такої кімнати у Львові. Але цей крок, за традицією, подекуди виглядає топтанням на місці: урочисто відкриті кімнати для звичайних людей так і залишаються замкненими “до особового розпорядження”. Бо в нас так прийнято: матуся, щоб погодувати немовля в черзі до лікаря, повинна розшукувати інформацію, де це зробити, потім шукати, хто може надати дозвіл. А не їй про це нагадають відчинені двері в кімнаті, на яку саме для цього витратили майже 100 тисяч гривень. Це як з ключами від ліфту для інвалідів, які зберігаються у сестри – хазяйки на четвертому поверсі поліклініки. Щоб доїхати, треба спочатку дійти…
Прикро усвідомлювати, на що в більшості випадків перетворюється такий дієвий в розвинутих країнах інструмент суспільної комунікації та освіти, як тренінги чи круглі столи. На звичайні наради з сухими звітами, якщо тема стосується чиновників, яких треба “залучити” до обговорення. Але щоб “галочку” поставити — з громадськістю відпрацювали. Чи, навпаки, на не дуже напружені збори “професійних” активістів, котрі ніде не працюють та залюбки беруть участь в обговорення кричущих питань суспільства — навіть, якщо до цього вони ці крики і не чули. Бо проводиться це зазвичай в робочий час, а за гроші іноземних благодійників, що намагаються наблизити нас таким чином до демократії, можна зробити шикарний фуршет. Тренерами для подібних проектів стають швидко, прочитавши простеньку методичку і отримавши відповідний сертифікат на такому ж “швидкому” тренінгу. Звичайно, можна порадіти за суспільство, яке хоч намагається вчитися бути активним та небайдужим, якби не процент відвертого демагогічного фарсу та традиційного тяжіння до показухи. Особливо, якщо злободенну проблему можна не вирішувати, а гроші на це отримувати.
Читайте також: Квінтесенція лицемірства
Після десятиріч радянського виборчого процесу, де вибір був хіба — чи купити на святковій дільниці собі горілки, чи дитині заварне тістечко — ми вже звикли до демократичних перегонів за світовими традиціями. Навіть випробували на себе всі різноманітні схеми та “каруселі” – для більш впевнених перемог начебто гідних та кращих. Але в наших реаліях майже уніфікований процес знов трансформується не за планом: ми вперто вибираємо не стратегії (напрямки, ідеї), а людей. Бо впевнені: все одно обіцянки ніхто виконувати не збирається. А так хоч з Новим роком певний час з телевізора буде поздоровляти харизматична людина. Тому нашим політикам водночас, складно та просто: за ними не стоять концептуальні ідеї республіканців чи консерваторів, їм не треба напружуватись, щоб згадати, вони насправді ліві чи праві, їм достатньо бути в професійній обоймі. При нагоді, можна і змінити погляди: цього все одно ніхто не помітить, до відповідальності не притягне.
Ось і виходить, що інколи для нас штрафи краще, ніж встановлення споруди для вандалів. Бо сила є, а інше — за домовленістю…