А коли мова про місце вкорінення якоїсь ідеї, то це притулок, бастіон, несхитна позиція, скеля, оплот, пристань, сховище.
Уже кілька днів слово «розсадник» ненастанно супроводить мене в усіх можливих відмінах і значеннях. Я прилетів до Варшави на урочисте відкриття виставки, присвяченої історії «Майстерні Дзеканка». Виставку «Мистецька Дзеканка* ― Феномен незалежної культури» доповнює розкішне видання, що має понад 400 сторінок і містить багатий фактографічний і візуальний матеріал.
«Дзеканка» ― це мій розсадник, до якого я ввійшов понад 40 років тому і який покинув, виїхавши з Польщі, 30 років тому. Я був співзасновником «Майстерні Дзеканка» і протягом десятиліття її співголовою (1976–1986), найдовше за всіх.
Але що таке «Дзеканка» й чому вона мала таке велике значення? В опублікованій монографії її редактор і співголова галереї «Дзеканка» наприкінці 1980-х історик мистецтва Йоанна Кілішек пише: «Неповних 90 квадратних метрів на вул. Краківське Передмістя, 56 у Варшаві митцям було достатньо для створення в 1970–1980-х роках вільної мистецької та інтелектуальної оази. Стоячи коло пам’ятника Адамові Міцкевичу, «Дзеканка» чинила спротив офіційній нудьзі й штампам, була справжнім феноменом, альтернативою. Її найбільшою цінністю, яка визначала винятковість того осередку й водночас впливала на польське мистецтво, було те, що від початку існування її творили митці».
Читайте також: Не боятися мови
Коли ми втрьох (Балдиґа, Онух і Шайна) з’явилися в «Дзеканці» навесні 1976-го, були студентами другого курсу відділу живопису Академії красних мистецтв і знали тільки те, що остання не здатна виконати наші сподівання й що наш єдиний шанс розвитку та здійснення пошуків ― створення власного простору. Ми назвали його «Майстерня» водночас і як додаток до офіційної Академії, і як виклик зашкарублим майстерням, якими керували визнані академіки. Так було започатковано осередок, що з часом обріс легендами, а сьогодні має назву Феномен незалежної культури. Культури незалежної від обов’язкової моделі комуністичної держави, а водночас і від академічних шаблонів, яких навчають у художніх школах. Ми перебували в опозиції, але то було не повне заперечення, а пошук шляху, самоосвіта й спроби навчитися говорити власним голосом, а не бути відлунням панівних умовностей.
Ми мали по 20 із гаком років, і світ був відкритий перед нами, але нам не хотілося ступати на битий шлях конформізму та опортунізму. Ризикували своїми кар’єрами, але тоді не усвідомлювали цього й не боялися, що діємо всупереч панівному наративу культури. І, виявилося, мали слушність.
У «Майстерні Дзеканка» робили свої перші кроки вершки польського світу мистецтва (візуального), музики, театру, перформансу. Тепер це шановані митці, відомі не тільки в Польщі, а й далеко за її межами. Чимало їх сьогодні вже теж академіки. Я сподіваюся, що це світлі академіки, відкриті до нових ідей, до всього свіжого та цікавого в мистецтві наймолодшого покоління. Адже, хоч якими радикальними, динамічними та прогресивними ми були у своїх діях у 1970-х, це все завдяки тому, що серед тогочасних академіків знайшлися освічені та відкриті постаті, які повірили нам, неопереній молоді. Власне, під їхніми крилами ми мали в «Дзеканці» розсадник як осередок не тільки діяльності, а й збереження найкращих традицій мистецтва, яке шукає і яке творять в атмосфері свободи, відкритості та солідарності. Сьогодні ми прибули до вже зниклої із середини 1990-х років мистецької «Дзеканки» з усіх закутків світу. Здебільшого ми реалізувалися професійно, а в наших очах і досі спалахує молодечий блиск. Академія красних мистецтв, в опозиції до якої ми створили «Майстерню Дзеканку», демонструє сьогодні виставку, присвячену «Мистецькій Дзеканці — Феноменові незалежної культури 1970–1980-х років», і презентує досконалу багатосторінкову книжку, у якій зібрано й переказано мало не всю доступну інформацію про «Дзеканку».
Читайте також: Навчальні подорожі
Пишу ці слова, а думки кружляють навколо осередку, не менш важливого для сучасної культури, ніж «Майстерня Дзеканка» в Польщі. Я маю на увазі Центр сучасного мистецтва при Києво-Могилянській акадеії в Україні, або ж Центр сучасного мистецтва Сороса. Він починав свою діяльність у Києві тоді, коли «Дзеканка» зачиняла свої двері, й 13 років підтримував сучасне мистецтво в атмосфері свободи та відкритості. Не можу уявити собі розвиток сучасного мистецтва в Україні без Центру сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії. Цікаво, як опишуть його історію українські митці, куратори, критики й коли це станеться. Адже для багатьох із них то вже їхній розсадник.