Партнерство досі в підвішеному стані, і наступним червоним днем тепер уже старого й потертого календаря буде 24 листопада, на яке призначено саміт у Брюсселі. Напередодні, минулого тижня, відбулася конференція у двох локаціях: у Тбілісі й на озері Комо (Італія) в гостьовому комплексі Фонду Конрада Аденауера, який профінансував захід.
Попри російську агресію й внутрішньополітичні проблеми, Грузія та Україна все ще просуваються до поглиблення інтеграції з ЄС: отримали безвізовий режим і всебічні угоди про вільну торгівлю. У цих країнах зміцнюється громадянське суспільство, незважаючи на те що еліта подекуди корумпована, некомпетентна й ніяк не розпрощається з минулим. В українців і грузинів попереду непростий шлях, але принаймні відомий напрямок руху. Як з’ясувалося під час наших дискусій, не лише ці країни беруть від нас, а й ми можемо дещо взяти від них: досвід у питанні безпеки та відданість європейським цінностям.
Читайте також: Слабкість як запорука сили
Добре, що Сполучені Штати й надалі підтримують свою присутність у регіоні. Курт Волкер — суворий спеціальний представник Держдепартаменту США з урегулювання конфлікту в Україні — справляє враження компетентного й завзятого діяча. Поступово просувається справа зі збільшенням військової допомоги для Збройних сил України. Нещодавня пропозиція Росії стосовно миротворців ООН, напевно, свідчить, що Кремль уже втомився від війни. США має чудових послів у Тбілісі та інших столицях. Під час візиту до Грузії минулого місяця віце-президент Майк Пенс виголосив зворушливу промову.
Однак поганих новин не бракує. В Азербайджані панують автократія та корупція, Вірменія й Білорусь сидять під п’ятою Росії, а Молдова, найбідніша країна Європи, застрягла в глухому куті між проросійським президентом і прозахідним урядом. Зовнішні сили, які раніше додавали політичного імпульсу євроатлантичній інтеграції, нині зайняті іншими турботами або й зовсім не зважають на цей регіон. Верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ Федеріка Моґеріні не відвідувала Києва від 2015 року. ЄС досі ухиляється від конкретного обговорення майбутнього членства східних сусідів, хоча в ст. 49 Лісабонського договору чітко зазначено: «Будь-яка європейська держава, що дотримується цінностей, перерахованих у ст. 2, і готова їх просувати, може подати заявку на членство». Не сприяє зрушенням і польська влада, у якої слова розходяться з діями. Німеччина, здається, злякалася (принаймні зараз) і не бажає вести розмови про подальше розширення ЄС.
Головна проблема Східного партнерства в тому, що від початку бракувало чітких уявлень про розвиток ініціативи. Назавжди розмістити проблемних сусідів ЄС у «готелі на півдорозі» чи надати допомогу в «залі очікування» на членство? Залагодити суперечки ЄС із Росією чи дати зрозуміти, що сфера впливу Кремля обмежується кордонами РФ?
Читайте також: «Нова холодна війна». Десять років потому
У Східному партнерстві варто багато що змінити. Можливо, більше зосередитися на Білорусі й висунути жорсткіші умови Азербайджану, де нині режим став більш репресивним.
Однак передусім слід перезавантажити Східне партнерство за допомогою нового політичного меседжа. Він має бути практичним і переконливим, а не амбітним: Росія добре вміє ловити Захід на блефі, коли відчуває нещирість. За словами одного з учасників конференції, непоганим проміжним варіантом могло б стати членство в Європейській економічній зоні (ЄЕЗ). Це передбачає вільну торгівлю та доступ до вільного ринку, а також більш-менш вільне пересування людей територією ЄС, але без членства в інституціях ЄС, де ухвалюються рішення (Європейській раді та Європейському парламенті). Можна також розглянути доступ до структурних фондів ЄС і підтримку європейців у розвитку інституцій у країнах Східного партнерства. За кілька років розвитку в цьому напрямі повноправне членство в Євросоюзі видаватиметься імовірнішим.
——————–
автор The Economist, старший віце-президент аналітичного центру CEPA