Проблема міфу або «свадьба в маліновкє»

Про що тут, власне, йдеться, про яку таку культурну оптику? Йдеться про правильне, обумовлене адекватними історичними знаннями, сприйняття себе в просторі та часі. З цим у нас певні проблеми, і саме це, значною мірою, стало спусковим гачком російської агресії. Отже, почнемо стислу препарацію.

Позиція московитів щодо України полягає в тому, що вони сприймають нас крізь призму власного, абсолютно підлого і далекого від реальності історичного міфу про Україну як про культурно еклектичну спільноту без державних традицій, історично тяглих інституцій, без досвіду системного й ефективного самоуправління. Українці ввижаються московитам зграєю покозачених ідіотів, які не здатні ні на що, окрім отаманщини, скакання кіньми по широкому степу в псевдоісторичному вбранні, тужливого співу і збирання врожаю в перервах між по-дитячому підступними зрадами їхньому цареві. Ця конструкція є вся, від початку до кінця, як світоглядно, так і суто побутово, штучною і вигаданою з нуля, однак, лихо навіть не в цьому. А в тому, що сконструйовано її не лише для самих московитів, а й переважно для нас — українців.

У цій схемі відсутнє Магдебурзьке право, середньовічна адвокатура, магістрати, полковий, тобто виразно мілітарний устрій ранньомодерної української держави Гетьманщини, своєрідна козацька банківська система, досвід шляхетсько-парламентської демократії Речі Посполитої, старосвітська барокова музика, українські студенти в середньовічних європейських університетах, знання латини та інших актуальних на ту мить мов козацькою старшиною, Литовський Статут, висока технологічність українського пішого вогнепального війська козацької доби, гербовники української аристократії і ще купа всього, що виразно говорить: «Рєбята! Україна — це історична Європа за фактом, а не тому, що хтось наївно про це мріє».

Однак у цій московитській схемі активно присутні якісь напівголі зарізяки з литаврами, в обов’язкових циклопічних червоних шароварах за модою чомусь саме кінця ХVІІІ століття (або ж в театральних вишиванках ХІХ-го), в псевдоісторичних шапках з метровими шликами, і взагалі, у краденому в чужинських обозах турецькому вбранні, обов’язково при цьому на конях і з шаблями. Також у цій схемі багато горілої стріхи, горілки, балетного гопака, якихось селюків, хаотичного безпорадного руху, загальної відсталості та, головне, глибокої провінційності й відірваності від загальноєвропейських процесів. І, що є найсуттєвішим, все це подається як така собі прикольна й рідна серцю екзотичність, по-своєму цінна особливість нашого культурного коду, яку ми при цьому маємо ще й плекати у вигляді, наприклад, псевдофольклорного маскульту. Дікає Полє, а па нєму скачут хахли. Стисло, максима цього міфу найкраще передається словом «відсутність». Просто наша відсутність.

Цей насаджений освітою і згаданим вище маскультом міф, як бачимо, виявися настільки липким та стійким, що саме крізь його оптику багато хто з нас, українців, неусвідомлено розглядає і сприймає себе, а отже, й власні мотивації, рефлексії, реакції. Ми часто дивимося на себе московитськими очима, через їхній, обумовлений абсолютно протилежним історичним і культурним досвідом, інструментарій. Часом, навіть рідкісні й по-своєму героїчні спроби зрозуміти і препарувати себе проводяться за допомогою саме московитського скальпеля в різних його модифікаціях — від петрівсько-єкатєрінінської, до строго марксистсько-ленінської. І тут, звичайно, не місце українській сільській буржуазності (так, так! Старе українське село значно буржуазніше за своєю природою, ніж найурбаністичніше радянське місто), українській міській культурі, широкому українському аристократичному спадку. Є місце лише вічним селянським повстанням проти нехороших ляхів, значну частину яких, до речі, організовували саме покозачені поляки, а придушувала українська магнатерія та реєстрові козаки. Пляшущая, дебілкувата Свадьба в Маліновкє — ось та межа, за яку нас не хочуть випускати московити, і це те, на що вони залюбки погоджуються.

Читайте також: Іван Семесюк: «Хуліганити можна й потрібно осмислено, з орднунгом та чіткою стратегією»

Однак, як не дивно, й сам стратегічний неуспіх московитів у війні, свідком і активним учасникам якої є наше покоління, теж обумовлений цим їхнім міфологічним світосприйняттям. Вони й самі стали жертвою власного міфу про нас, який, як несподівано виявилося, базово не відповідає нашому національному інстинкту і способу взаємодії зі світом. Вони, а нині це очевидно, розраховували саме на те, що українці за першого ж завданого системного удару миттєво впадуть в отаманщину, перегризуться між собою і зроблять усю брудну роботу громадянського конфлікту за московитів. Натомість ми отримали досить таки прокачане військо; наші, нехай дубові та слабоефективні кучмівські інституції встояли і непогано спрацювали на опір, і найголовніше — проявилася до сьогодні прихована «магдебурзькість» громадянського суспільства.

Українець — це системна і озброєна вільна людина, із серйозним державницьким інстинктом, а не ліхой хаотічний казачьок-сопротівлєнєц в Діком Полє. Майдан, до речі, з його сніговою фортецею посеред міста, з його структурними десятками і сотнями, з його технічною і комунікативною винахідливістю та схильністю до саперних робіт, це яскраво показав. Цей образ необхідно прищеплювати усіма можливими способами — від освіти до маскультових ін’єкцій у свідомість, тим паче, що він має під собою чітку та історично виправдану основу. В наших головах має бути більше Грюнвальдів, шляхти, латини, мушкетів, статутів, лютневої старосвітської музики, і поменше Сидорів Ковпаків, Цоїв, ізбушек, дєрєвушек і самоварів.

У нас має бути своя оптика, свої понятійні апарати, свої культурні та історичні меми й так далі. Врешті, найкраще все це формується і передається за допомогою такого, на перший погляд, суто технічного інструменту, як мова, і московити це чудово розуміють. Головне, щоби це масово зрозуміли ми, і, здається, цей процес іде у правильному напрямку.

Модерна Україна насувається, шановні. Беріть у ній участь!