Як знемагають завсідники Facebook, як поневіряються бізнесмени й мерчендайзери, слюсарі й візажисти, рейдери й сомельє. Навіть водій маршрутки, у якій зараз їду, умудряється видобувати з радіохвилі махрову російську попсу, попри всі верховнорадівські постанови і квоти. І попри своє обухівсько-кагарлицьке обличчя. Зрештою, мене самого від таких розмов трохи піднуджує, бо хочеться не балаканини, а реальних змін.
Тим більше що передумови до них є. Президент ухвалює відповідні калинопідіймальні укази, під українським прапором творять чудеса героїзму українські солдати, 90% громадян, як свідчать найсвіжіші соцопитування, називають себе українцями. Таке враження, що під плівкою реальності визріла інша. Доторк голки — і все. Тим часом на повсякденній поверхні суспільства й далі панує колективний Шельменко-денщик, Вєрка Сердючка й Нестор Шуфрич. Тобто абсолютно неляканий, залізобетонний хахол-тожеукраінєц, якого не беруть ні шаблезубі президентсько-парламентські укази, ні грізні патрулі «Просвіти», що перманентно крокують від Троєщинського ринку до харківського Благбазу, докочуючись аж до донбаських шахтоуправлінь, ні лагідна декомунізація, коли один із російськомовних ЗМІ, які ростуть як гриби після дощу, заміняє сотні знесених лєнінів-дзєржінських.
«Пажалуста, на астаноукє!» — кричить дівчина поруч зі мною й шепоче в мобільний: «Мама, я буду через десять хвилин». «На слєдущєй! — вторує їй мужик-пенсіонер і знову повертається до розмови з онуком. — Смотрі, какие кустіки! Тіпа шелюги…» «А я такая, тіпа, поняла, гаварю єму, а он, — це вже гурт дівчат ззаду. — А он палучаєцца, тіпа ну как би рєальна, а я…» Голоси не стихали до Skymall, залишивши в моїх мізках відлуння повного лексичного делірію.
Колективного тожеукраінца можна було б (і треба було б) висміяти, у що колись вірилося по наївності, дивлячись на колони кабмінів і президентських палаців, міністерств і комітетів. Мовляв, там-то вони точно про це думають і вибудовують плани. Висміяти зраду, ославити перекинчика й ментального відступника, зневажити меншовартість — хіба це не пріоритети для новопосталої держави та її «творчих сил»? Але поле національного хрунізму й малоросійського жлобства залишається цілинним. Невисміяна зрада стає суспільним повітрям — однаковим для сесійної зали парламенту й салону маршрутки.
Читайте також: Мовний фон
Та й, зрештою, хто цим займатиметься? Лоснящієся юморісти з усіляких «кварталів»? Могли б знайтися інші, але де вони візьмуть грошей, щоб пробитися до того ж таки суспільства? Владні Голохвастови й Проні Прокопівни тут не підмога, вони самі ще не визначилися, що будують (окрім власних палаців), навіть попри святкові вишиванкові драпування. Олігархічний так званий вітчизняний капітал теж дбає про статки й ні про що інше, постійно репродукуючи дискурс, який зводить українську мову до рівня філологічного гетто, селянських задвірків і блаженних поетів, що шукають метафору. Ну або до політиків, які шукають гроші й згадують про мову перед виборами. Ось таке замкнене коло, у якому мова, позбавлена вуличного відлуння, перетворюється хіба що на укрсучліт — приблизно так, як північно-східний язик без мату обертається на доповідь.
Нездатність заполонити власним словом не те що простір між трьох океанів, як вилицюваті угро-фінські сусіди, а навіть заповнити салон маршрутки — теж результат. Спільний для суспільства і влади. «Охороняємо інформаційний простір України» — чомусь згадується гордий транспарант над входом до Держтелерадіокомітету. «Рємонт часов», «Мастєрская» — трохи не впритул яскравіють вивіски, зводячи «інформпростір» до умовного килимка перед порогом відомства, за яким вирує зденаціоналізована щоденність. Хоча річ не у вивісках, звісно, а в людях. Вони створили цю дійсність, і вони ж не поспішають її змінювати. Как би тіпа українська реальність. Получаєца.
Читайте також: Чота ржу
«Яких їм треба президентських указів? — косишся на співгромадян. — Чи що їм взагалі потрібно?» І мимоволі визнаєш, що зібрати їх-нас у щось притямне й небезсенсове, забезпечити тяглість в історії можуть не прапорці, що колишуться в кабіні водія, і не фізії політиків на білбордах, які миготять обабіч. А що? Скривіться в тисячний раз, мовляв, «сколько можна?» і «хіба це главне?». Я й сам кривлюся, бо повторюю: піднав’язла вже темонька. Але… Мова — то і є Україна, і нічого з цим не поробиш, як і з тим, що наразі її не стає більше. Ну трохи повилася сьогодні біля вуха, долинала десь із переднього майданчика, але вся вийшла на Контрактовій, біля Києво-Могилянської академії. Тим часом зостаючись у повітрі.