Мова форуму була російська, модератор мав окрім усього ще й боротися за грамотність дописів і навіть штрафувати особливо безтолкових дописувачів. Ну коли безграмотність уже заважає порозумінню, так буває. Іноді для цього доводилося помахати шаблею.
Коли Рунет захлеснула хвиля «олбанської мови», модератори, а їх було 12, прийняли спільне рішення, що на нашому форумі це морове повєтріє вважається отією неграмотністю зі всіма наслідками аж до бану за «Прєвєд, мєдвєд». Тут серйозні люди збираються, спілкуються про алгоритми й технології, мова і так доволі специфічна й сленгова, суцільні апдейти та пейджренки, щоб ще її спотворювати. І тижні за три постійних попереджень та банів ми таки цей дурдом перемогли. Аж запишалися, якась пошесть, жоден сайт не встояв, московський університет по телевізору вихваляється, що вже факультативно вивчає «олбанську мову», а в нас усе за Далем: «Чего, %юзернейм%, изволите».
Насправді явище це було не нове й доволі прикольне, розпочалося з «Манифезду антигрматнасти» віртуального персонажа Мері Шеллі, тексти якій писав такий собі Олексій Андрєєв, і далі животіло собі на сайтах типу Удафф і Падонкі, як усе прикольне і маргінальне, а тут такий спалах, просто якась епідемія. Про причини її ми не задумувалися, просто вгамовували особливо буйних олбанців у межах свої компетенції.
Потім виявилося, що вся та мова була інспірована заради однієї фрази «Прєвєд, мєдвєд», і як тільки Мєдвєда обрали, морове повєтріє зійшло на пси десь за півроку, а на людей, які стверджували, що вони «креведко», знову дивилися як на йолопів. Утім, саме ці мовні експерименти показали нам, що мова — то серйозно. То цілі спецоперації із запровадження однієї єдиної фрази чи й слова.
Найважче було модерувати курилку, де спілкувалися, зокрема, про політику і якось самі собою проявилися всі непримиренні теми для срачів включно з хохлосрачами. У 2004 році тема про Майдан розкрутилася на понад 400 форумних сторінок. Ну або класика на/в Україні, яку затопікстартив якийсь дніпропетровський веб-майстер. Ну й таке інше. Щоб ви не думали, що срачі циклилися лише на національному питанні, можу пригадати ще епічний батл собачників проти покусаних їхніми вихованцями злих веб-майстрів на тему «В наморднику чи без намордника?».
Відтоді я пам’ятаю буквальний переклад слова «модератор» — впомірнювач, бо без нас юзери анігілювали б той форум на шматки. Вдячні київські користувачі на день народження подарували мені футболку з написом БІЙСЯ МОДЕРАТОРА через всю спину. А полемічний запал подарував мені досі найцитованіший в інтернетах мій твір:
Я так довго (17 років) намагався вразити свою доньку. Я привозив їй з рейсу ляльку Сінді, коли тут у всіх дітей ще були дерев’яні іграшки. Я бігав стометрівку за 10 секунд. Я годував її виключно бананами, папаєю та авокадо. Я вчив з нею англійську з дитячого садка. Я написав їй книжку. Я купив для неї комп’ютер раніше, ніж його винайшли в IBM. Я багато ще чого робив, щоб вона нарешті мною запишалася, але усе сприймалося як належне і саме собою зрозуміле.
І ось нарешті моя мрія збулася. Буквально місяць тому моя донька заглянула через моє плече в екран, побачила мій статус на форумі і видихнула:
— Тату, ти МОДЕРАТОР?!!…
Якщо вірити Гуглю, на сьогодні цю репліку обсягом з анекдот скопіпастили вже 428 тис. разів.
Отож, коли росіяни поперли в Югославію і на форум вкинули слівце «піндоси» на позначення американців, я теж почав із цим боротися, бо то доволі архаїчне слово й означало воно колись чорноморських греків. Оштрафую когось, той почне обурюватися, а я йому лінк на Купріна чи Паустовского, зберігайте спокій і йдіть лісом.
Але форум був непростий, на ньому збиралися веб-майстри більшості рунетівських сайтів, тож коли я вкотре, нічого не очікуючи, роздавав огірки за «піндосів», то на мій лінк дали інший, на Грамоту.ру, яка в них вважалася еталонною, де в словнику чорним по білому написали, що «піндоси» — то зневажлива кличка американців. Посприяв, мабуть, хтось із покараних опонентів протягти слово в словник на сайті лише через тиждень після його виникнення, хоча в нормальних лексикографічних обставинах слово в словник потрапляє через 10 років. Якщо за цей час зникло, туди йому й дорога, це був якийсь оказіоналізм. Це я вже пізніше довідався на парах із лексикографії, коли пішов учитися на філолога, бо таки зачепила історія зі словниками.
Бо виявилося, що чиї словники, того і мова. І хай там що вам Курков про «укроросіянську» мову розповідатиме, словники завжди будуть у Москві, а сайт Грамота.ру в мого опонента, який не бачив живцем жодного чорноморського грека від слова «нікогда». І Купрін із Багрицьким могли йти лісом. Непотизм і кумівство в тих москалів, на одеську граматику не зважають.
Понад те, чия мова, того й влада. І ніяких «порєбріков» нам вигадувати не треба, коли є українська, найповніший тлумачний словник якої становить 11 тлустих томів.
Найбільше я запишався тим, що професор, який читав мені лексикографію, став драти в той одинадцятитомник, який тепер виходить у Вернадці на дисках уже в 20 томах, ілюстративний матеріал із морськими термінами з моїх книжок про моряків. Треба, мабуть, і про модераторів щось написати томи на три. Щоб усю лексику вжити для ілюстрації. Такі справи.
P.S. Через 15 років я довідався, що один із моїх прадідусів був греком, тож сперечався я за своє.