#нормконтора

Загалом це майже не вплинуло на мовний ландшафт міста. Водії маршруток роками вивчали й не могли вивчити значення словосполучення «за рогом зеленого будинку» (так, Дніпро — єдине місто України, у котрому маршрутки досі зупиняються на вимогу будь-де, часто навіть усупереч ПДР). Продавчині в супермаркетах могли не розуміти про «шинку» й «печериці», а офіціанти перепитували, що означає «Можна рахунок, будь ласка?».
Чи змінилося щось у мільйоннику відтоді? Думаю, так. У двомовному місті — з російською та суржиком — українська стала третьою і нормальною мовою. Звичною та звичайною. Припинила привертати увагу. Місяців зо два тому в одній із великих мереж супермаркетів усі касири раптом почали звертатися до покупців українською. Ніхто навіть не написав про це пост у соціальній мережі, не те, що новину. Мимохідь у приватних розмовах згадували, що тепер «решту можна на картку».
Лікарі в особистих повідомленнях можуть «радити продовжити прийом препарату» й обговорювати останні зміни від МОЗ, не перекладаючи цитати російською. Водії таксі нові назви вулиць передають в українському звучанні: Січових Стрільців (а не «Сечевых Стрельцов») та Святослава Хороброго (не «Храброго»). Чи стали всі ці жителі україномовними? Ні, не стали. Більшість навіть не помічає, що у звичному суржику трохи зросла частка української. Психологи взагалі кажуть, що людям важко постійно швидко переключатися з однієї системи кодів на іншу. Але якщо вже навчились і змогли, то на них чекають великі справи.
Так, українська перестала бути маркером «свого-чужого». Років 10 тому, зустрівши людину, яка нею розмовляє, можна було припустити, що та належить до певного спільного контексту або принаймні прочитала останнього Жадана й відрізнить «Тартак» від ТНМК. Нині це не значить абсолютно нічого. Дурні, негідники, корупціонери, аферисти й зануди чудово вивчили українську. Люди, яким це все противно і які вирішили, що «валити звідси таки не варто», можуть бути показово російськомовними або спокійно послуговуватися суржиком.
Дніпро, хоч і має розмиту ідентичність, більш-менш однозначно сприймає себе як вільне і прагматичне місто. Тому будь-яка мова тут означатиме лише те, що ви умієте й можете нею говорити. У Дніпрі загалом більше звертатимуть увагу на те, що ви робите, ніж на те, що кажете.
І все було б просто, якби ми могли розглядати мову утилітарно, виключно як засіб комунікації. Але не виходить. 12 травня в Дніпрі відкрили Алею пам’яті на честь Небесної сотні та загиблих воїнів АТО. На п’ятьох стелах напис «Герої не вмирають» п’ятьма мовами: українською, англійською, французькою, німецькою та івритом. Кажуть, російської там немає, бо категорично проти виступили родини полеглих. Більшість із увічнених у меморіалі, ймовірно, спілкувалися російською, як це й досі роблять їхні рідні. Але мами, дружини, сестри та діти не хочуть бачити напису цією мовою на честь тих, хто загинув від рук росіян.
Отже, чи могла б українська в Дніпрі поширитися швидше, ніж виросте нове покоління? Діти Дніпра хоч і двомовні, бо дивляться мультфільми й кіно українською, але, здається, швидше порозуміються зі своїми англомовними однолітками, ніж із дитиною з російської глибинки. І не через мову, а через відсутність точок дотику. Бо грали у війну, де замість «німців» були «росіяни». А може, і через те, що бачили, як батьки щось возили на фронт, будучи волонтерами.
Сучасні підлітки не розуміють жартів про «заливну рибу» або про те, що «вже час зіпсувати бездоганну репутацію». Тобто кожне зі слів розуміють, але сенс фрази від них вислизає.
Українська для них навіть не повинна бути модною, вона просто є: це нормально і природно.
Але її могло б бути більше серед дорослих, якби нею говорили особи, наділені формальною чи неформальною владою. Наприклад, кандидат у мери Дніпра Борис Філатов колись обіцяв вивчити українську. Майже за два роки на посаді міського голови в нього не було жодного публічного виступу державною. Як і, здається, у 100% міських депутатів.
При цьому процес «повзучої українізації» все-таки триває. Бо немає для бізнесу в Дніпрі більшої проблеми, ніж вигадані чи реальні звинувачення в сепаратизмі. Лакшері-вишиванки з’явились у гардеробі більшості світських дам. У пристойному товаристві сказати щось на кшталт «Украина — это не страна» означає як мінімум стати зненацька
експонатом кунсткамери.
Це заслуга мови чи інших факторів, хтозна. Але якби в мережі був флешмоб про нормальний сервіс мов, зручність у користуванні, доступність інформації і просто про «красиво», українську в Дніпрі багато хто позначив би як #нормконтора.