Феномен влади нерідко розглядають як принцип правління, що лежить в основі того, як треба систематизувати суспільство. І тут не обійтися без двох її складових, про які писав іще Арістотель, називаючи їх універсальними (природними) категоріями співжиття, що уособлюються в тих, хто панує, і тих, хто підпорядковується. Влада не може не належати нікому, адже з давніх-давен її пов’язували з певним суб’єктом. Генеза стародавніх форм влади виводилася зі стосунків між харизматичним можновладцем і божеством. Як указує Ганс Клофт, лише грекам вдалося раціонально звузити й обґрунтувати владу, розділити публічну та приватну сфери, засвідчивши, що реалізовувати її варто, спираючись на процедурні моделі. Це не означає, що зовсім не існувало влади панування, позаяк елліни чітко регламентували, наприклад, систему підпорядкування дружини та дітей чоловікові, хоча такі стосунки суттєво відрізнялися від необмеженого владарювання над рабами.
Відтак розрізняли владу регламентовану і свавільну. У першому випадку політея завбачає добровільне підпорядкування, у другому — підневільне. Коли з якихось причин владу втрачено, слід вигадати умови для виникнення нової. Так само якщо є різні відносини влади, то мають існувати й ізольовані її структури. До того ж вона може передаватися від самих початків (архіа) або здобуватися діяннями чи в змаганні (кратія). Звідси виростають такі форми, як монархія, аристократія, олігархія, демократія тощо. Тобто ще в ті далекі часи виникло усвідомлення загрози концентрації влади в одних руках або в одній інституції. Бо влада — це відповідальність. Арістотель називає аристократію владою найкращих, які вирізняються не тільки походженням та пишністю, а й ретельністю, освіченістю, доброчинністю і, певна річ, умінням утілювати названі цінності.
Та ранні форми демократії таки різнилися від нинішніх. До цього типу правління не були дотичні негромадяни, раби, варвари, жінки. Свобода й рівність розумілись як характеристики особистої спроможності до чогось: до співучасті громадян у політичних справах, щó передбачало свободу висловлювання, вільне визначення, існування власним коштом, покладання на себе. До того ж політичну владу підтримували інституції (віче, суд, рада) через розподіл повноважень та обов’язків. Зрозуміло, що це не завжди убезпечувало від соціальної напруженості. Позаяк у грецькій культурі, що була агональна за своєю природою, войовничість спалахувала досить легко. Водночас до участі в політичних справах залучали середні та нижчі верстви за гроші.
У Римі відмінність між приватним і публічним була виражена яскравіше, завдяки чому вдалося досягти балансу між внутрішньою формою управління й потужною світовою імперією. Недарма Верґілій назвав римлян народом, створеним для панування. Слухняне виконання наказів було зведено до неухильного правила. Так, існувало інституційне й військове домінування, що скидалося на якусь магічну дію. Влада, котра поширюється на власника осіб і речей, помірна влада, носій якої опікується громадянами, та всевладдя цезаря — на всіх цих різновидах позначатиметься демонстративність, відбиваючись в одязі, почті, особливостях покарання, церемоніалі, атрибутах правителя.
Світська середньовічна влада оформлювалась як захист обивателя та його покірність господарю. Вона не була абстрактною, натомість увиразнювала реальні привілеї та носіїв. Свою владу повелитель вершив від імені Бога, тому будь-які виступи проти володаря визначались як богопротивні. Утім, правителі не мали перетворюватися на деспотів. Від них очікували безгріховного життя, великодушності, мудрості, достоїнства.
У модерні часи влада вже стає особливою цінністю. Вона централізується й абсолютизується. Але революції змітають її гнітючі форми. Владу критикують, гарантуючи соціальні та політичні права й визнають лише законні її прояви. Обговорюють варіанти доступу до влади. Її призвичаюються розподіляти за допомогою виборів. Однак, щоб здобути державне кермо, слід заручитися волею народу, обіцяючи йому безмежне благоденство. Дедалі частіше помітним стає роздратування формами бюрократії та кволою чи фейковою діяльністю партій. Талан політичних технологів нині вимірюється результативною вправністю поєднання владного авторитету й демократичної довіри. Проте гра у владу й надалі залишається каменем спотикання для політикуму.