З мого досвіду, не всі розділяють його ентузіазм. Нещодавно, сидячи з другом у машині, ми увімкнули радіоприймач. «Сподіваюся, вони задоволені», — іронічно сказав мій співрозмовник, коли зупинився на колись улюбленій радіостанції. Там лунала пісня українського виконавця, чия творчість не викликає захоплення в жодного з нас: «Вони крутять це постійно».
Те, що програмні директори українських радіостанцій не вгодили смакам двох конкретних радіослухачів, зовсім не проблема закону про мовні квоти, прихильником якого я був і залишаюся. Понад те, я не розчарувався, коли радіостанції почали щогодини крутити пісні «Океану Ельзи» (це викликало навіть обурення Святослава Вакарчука) чи коли стали вдаватися до іншого трюку — заповнювати квоти українськими хітами інших виконавців 10–20-річної давності. Причина проста: хоч я і підтримую квоти, але як радіослухач із досвідом готувався до ще гіршого.
Коли тільки повідомили про наміри запровадити квоти на радіо, моя уява малювала справді апокаліптичну картину. Зводилася вона до того, що представники «українського шоу-бізнесового бомонду» зроблять найпростішу річ і продублюють свій російськомовний контент українською. Без будь-яких нових сенсів або зміни стилістики. Однак моє очікування не справдилося: незважаючи на проблеми, нові українські виконавці хоч і поступово, але дістають шлях в ефір та дотримуються власного стилю (який комусь може й не подобатися).
Сьогодні списи ламають довкола можливого ухвалення нового закону про державну мову. Запропоновані проекти так чи інакше спрямовані на збільшення частки використання української у ЗМІ та інших сферах. Однак навіть прихильники такого рішення мають готуватися до того, що україномовний продукт часто не відповідатиме їхнім уподобанням. Це потрібно, щоб згодом не розчаруватися. Телевізор залишиться тим самим телевізором із відповідними змістами та ідеями, інтернет — інтернетом, а преса — пресою. З тієї простої причини, що продукт створюють конкретні люди, а не закони, які регулюють їхню діяльність. Ідеологи та виконавці не зміняться, так само не зміняться їхні уявлення про аудиторію, її інтелектуальний рівень та смак. Раніше відчували проблему з тим, що по телевізору нічого подивитися ввечері? Ті самі проблеми ви відчуєте й після запровадження 75% квоти на українську мову на ТБ (відповідний закон ухвалили в першому читанні). Якщо ж нарікань на контент у вас зараз немає, розслабтеся: свою порцію серіалів про правоохоронців і тяжку долю молодих дівчат ви отримаєте.
Читайте також: Мовне питання
Те саме стосується преси та інтернету. Нещодавно газета «Вести» вийшла з абсолютно маніпуляційним заголовком «За русский язык — штраф или в тюрьму». Так от я дуже чітко уявляю собі український тираж тієї самої газети після ухвалення мовного закону із заголовком «За російську мову — штраф або до в’язниці». Не поменшає джинси, «чорнухи» та «жовтизни» і на україномовних сайтах.
Варто просто це врахувати, щоб потім не розчаруватися.
Україні потрібен хороший рамковий закон про державну мову та мови нацменшин. Також я підтримую зростання частки української у ЗМІ, незважаючи на все перераховане вище. Прагнення нарешті врегулювати це питання цілком природне, особливо в умовах війни з Росією та інформаційної агресії, якої зазнає Україна. Однак я проти того, щоб переобтяжувати такий закон і створювати нові відомства та позиції для чиновників.
Інфографіка: Стан української мови. Щорічний моніторинг
Йдеться про запропоновану норму щодо Нацкомісії зі стандартів мови, Центру української мови та уповноваженого із захисту мови. І я проти не тому, що це загроза для «російськомовних українців», якими є половина моєї родини. По-перше, я не відкидаю ідею нових держорганів, однак слід переходити і до наступного кроку — закриття старих. А по-друге, моя уява знову малює апокаліптичні картини. Вони виникають, бо я знаю стиль роботи українських держорганів та спостерігаю за людьми, які переважно там працюють. І уявляю, як вони висуватимуть пропозиції на численних круглих столах та запускатимуть масштабні бюджетні проекти підтримки мови з нульовою (якщо не від’ємною) ефективністю. Уявляю, як вони створюватимуть надумані інформаційні приводи для виправдання своєї діяльності у ЗМІ.
Можливо, небезпека й перебільшена. Але тим краще: потім не розчаруюся.