Здавалося, нічого дивного, зважаючи на паломництво в міста біля лінії фронту різного народу, змушеного через війну їхати за продуктами, виплатами, документами. Але здивуванню чоловіка не було межі: три роки тому вони зустрілися при таких обставинах, що навіть припустити зараз нове побачення на території, яку контролює Україна, він не міг. Бо саме цей його знайомий на початку заворушень, коли в містах тільки з’являлися озброєні люди, здав його та ще одного працівника міліції на блокпосту терористів, де в той момент стояв зі зброєю в руках.
Тоді все розвивалось не дуже обнадійливо, бо потрапити «на підвал» у Донецьку з будь-яким формулюванням небезпечності, це майже вирок. Лишитися вірним присязі, не підтримувати ідеї «русского мира», відмовитись від участі в збройних формуваннях – цього достатньо, щоб зникнути назавжди. Але чоловікам пощастило звідти повернутися живим та майже неушкодженими, бо істерія зі «зрадниками Донбасу» тоді тільки починалась. З кожним днем це ставало страшніше: все більш і більш людей різних професій, опинившись в полоні проросійських (а іноді – відверто російських), зникали, отримували каліцтва, а родичі збирали гроші на викуп. Дуже часто- вже тіл.
Вже потім чоловік дізнався, що його візаві брав участь в військових діях, був поранений, виїхав до Росії. І ось, мабуть, коли закінчилися гроші, які він отримував за свої злочини, приїхав оформлювати пенсію. Українську пенсію. Можливо, навіть, за інвалідністю, що настала під час того, як він вбивав українських воїнів. Тобто, він був впевнений, що зробити це не дуже важко, для нього немає жодної небезпеки. І якщо б він не зустрів того, про якого давно вже думав як про небіжчика, можливо, і отримав би. Злочинця затримали, зараз його справою вже займаються компетентні органи.
Читайте також: Чи хочу я паспорт “ДНР”?
А ось інша історія. Теж, до речі, про міліціонерів і пенсії. В тому ж 2014 році в підвалі Горлівки опинилися два представника міліції, які не тільки відмовилися прислуговуватися злочинцям, котрі захватили міський відділ одного з міст Донеччини, але й вели успішну діяльність з викриття вбивств та нападів, що чинили терористи. Тоді вони були готові навіть зі зброєю тримати оборону в місті, але від вищого керівництва отримали вказівку на роботу ходити, але опору не чинити. Тому їх забрали до підвалів прямо з робочого кабінету як «переконаних правосеків», по дзвінку тодішнього керівника відділу, якого «коронували» сепаратисти. Катування, закопування живцем, імітування розстрілів, моральні знущання, як наслідок – пневмоторакс, черепно-мізкові травми, зруйновані суглоби кінцівок. Їх викупили рідні та друзі: за гроші одна банда вкрала у іншої. Переправили у інші області, хлопці лікувалися дуже довго, всю свою історію офіційно доповіли керівництву. Після лікування продовжили працювати в правоохоронних органах, мають статус УБД. Але у призначенні інвалідності їм відмовлено, незважаючи на висновки лікарів. Чому? Тому що вони постраждали під час виконання службових обов’язків, працюючи у міліції! А тепер у нас поліція, яка начебто не є правонаступником. І до речі, тих співробітників відділку, що після викрадення своїх колег, відмовились виходити на службу під керівництвом самопроголошеного начальника, вже після визволення міста, були… звільнені українською владою. За прогули…
Може, щось зовсім не так в цьому королівстві, якщо ті, хто вбивали та катували, без остраху їдуть до нас за пенсією, а ті, хто не зрадив та через це втратив здоров’я, не можуть отримати компенсацію через надумані причини? Навряд ці дві історії просто збіг. Боюсь, що закономірність…