Однак підсумки голосування американських кіноакадеміків несподівано сколихнули ті настрої в суспільстві (точніше, у суспільствах обабіч океану), що їх, ніяковіючи, можна назвати расистськими. Здавалося б, у XXI столітті печерна ненависть через інший колір шкіри — не що інше, як нонсенс. Але ж ні! Просто, як це часто буває, порок мімікрує, перевдягається у квітчасті шати. Не тільки звично шовіністичний сегмент російських соцмереж, а й чимала частина користувачів зі США та України раптом стрепенулися, коли Баррі Дженкінс став володарем головного «Оскара». Соцмережі буквально розбухли від обурення, приклади якого навіть не хочеться наводити: настільки паршиво тхнуть.
Присвячені ці сміливі висловлювання переважно героям фільму — темношкірим маргіналам. В авторів сентенцій багато претензій до цих людей і, як наслідок, до тих, хто нагородив стрічку про них, а не про пристойних білих. Стрепенулася російськомовна емігрантська Америка, причому не тільки Брайтон-Біч, а й зазвичай толерантний Манхеттен. Раптом виявилося, що «нам і так ці нероби набридли, а ви ще й піарите фільми про них» (ні, не вдалося-таки уникнути цитування) і що «вся ця ваша політкоректність шеляга ламаного не варта — років через 10 самі стогнатимете, коли опинитесь у резервації». Нині мова не про мистецьку силу чи слабкість фільму або ж міру політкоректності, яка посприяла нагородженню «Місячного сяйва» головним «Оскаром». Йдеться про найбільш нице стадне почуття, яке лише може сидіти в головах, — расову ворожість.
Читайте також: Магія місячного сяйва
Крім «Місячного сяйва» в головній номінації були ще два фільми, зняті темношкірими про темношкірих: «Паркани» Дензела Вашинґтона (про комплекси чорношкірого потомственного робітника, які беруть початок у далекому минулому) та «Приховані фігури» Теда Мелфі (дуже благодушна кінокартина про трьох чорних жінок, які на початку 1960-х виявляються найпрогресивнішими серед працівників NASA). Можна не сумніватись: якби котрась із цих кіноробіт стала переможницею цьогорічної оскарівської гонитви, обурення не було б, попри те що обидві вони за своїми художніми якостями стоять незмірно нижче, ніж «Місячне сяйво». Пояснення просте: «Паркани» та «Приховані фігури» стовідсотково належать до тієї категорії стрічок, яку прийнято називати «чорним кіно».
«Чорне кіно» — це не стрічки, де всі персонажі темношкірі. Це окремий великий шар американського кінематографа, де неодмінно присутня проблема расової самоідентифікації. Крім уже згаданих фільмів у нинішніх оскарівських номінаціях було ще два із цієї категорії: «Лавінг» Джеффа Ніколса і «Я вам не негр» Рауля Пека. За всієї начебто несхожості ці кінокартини так чи так побудовані на конфлікті — прихованому чи явному. У «Лавінгу» йдеться про ганебні давні закони США, які забороняють міжрасові шлюби, і про стійкість героїв — білого чоловіка та чорної жінки. А документальна картина «Я вам не негр» безпосередньо присвячена боротьбі темношкірих за свої права. До «чорного кіно» можна зарахувати низку фільмів Спайка Лі («Чудо святої Анни», «Літо в Ред-Хук»), Джона Сінґлтона («Малюк», «Шафт»), «Народження нації» Нейта Паркера та багато іншого. Усі ці й купа інших робіт афроамериканців заточені під конфлікт чорної та білої рас. Баррі Дженкінс — перший темношкірий режисер зі США, який упевнено вийшов за межі «чорного кіно» у звичному розумінні. 38-річний постановник, для якого «Місячне сяйво» лишень другий досвід у повнометражному ігровому кінематографі, робить рішучий крок до «знебарвлення» «чорного кіно», позбавлення його звичного внутрішнього конфлікту, відходячи від теми расової самоідентифікації в будь-якому вигляді. Історія, розказана в «Місячному сяйві», цілком могла б статися з людиною будь-якого кольору шкіри і в будь-якому куточку земної кулі: хоч у передмісті Парижа, хоч у Нью-Йорку, хоч у спальному районі Києва.
І саме це стало причиною невдоволення. Отримали б «Оскара» «Паркани» чи «Приховані фігури» — це в очах більшості було б звичним реверансом у бік «чорного кіно», черговим поклоном тій резервації, якої торік так гостро бракувало голлівудським афроамериканцям. Таке рішення суддів означало б продовження гри в піддавки, до якої звикли у світі і яка наразі влаштовує Америку, що не відрефлектувала до кінця своє ганебне рабовласницьке минуле.
Але з «Місячним сяйвом» ситуація виявилась іншою: ця картина боролася за статуетку не на боці резервації. Вона брала участь в оскарівському змаганні чесно, без знижок на колір шкіри — і перемогла чесно. Цього не пробачили Дженкінсу й кіноакадемікам. Ті, хто нині заходиться від злоби із приводу підсумків «Оскара», звикли трактувати «чорне кіно» як певний обов’язковий доважок до «білого». Їх не влаштувало, що темношкірі, як виявилося, можуть змагатися з білими на рівних. Їм здалося, ніби ті зайшли на їхню територію. А розмови й закиди щодо нібито політкоректності — це лише фіговий листок, яким незадоволені прикрили справжню причину обурення: ревнощі до «свого» кіно. А простіше кажучи, расизм.