За два дні у сфері культури дві хороші новини. Журналіст-культуролог Юрій Рибачук став заступником міністра культури і надалі опікуватиметься мистецтвом, бібліотеками, книговиданням та мовною політикою. А Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка очолив літературознавець Богдан Тихолоз.
Ну ось, нарешті, сталося те, чого ми так прагнули і добивалися — «за що стояли на Майдані». Власне, за це ми стояли на всіх Майданах і революціях після 1991 року, аж до «тихої війни» з міністром Кириленком. У державні структури приходять молоді люди, незашорені, без совкового багажу, з сучасними підходами і європейськими орієнтирами, з ентузіастичним бажанням працювати, реформувати і змінювати на краще. Вони цілком свідомі, що їх чекає: не секрет, яка нелегка і невдячна праця на державних посадах. Їх чекає опір системи, яка не хоче ламатися, випробування бюрократією, суворий іспит громадськості і — жодного слова похвали. Кожен день їхньої невсипущої праці, кожне досягнення сприйматимуть як належне, а найменший хибний крок зустрічатимуть вимогливо і з обуренням: а вас туди для чого обирали й призначали?!
Хоч як це дивно, а шлях до крісла музейного директора у нас перетворюється на таку собі віа долороза. Пошукувача на ньому чекають інтриги, доноси, обвинувачення, плітки, тому перша вимога до директора музею — бути морально загартованим. Ну, що б, здавалося, музей-будинок Івана Франка у Львові, які там особливі вигоди і можливості, не кажучи вже про «плюшки? А ні, група підтримки Богдана Тихолоза, знаного франкознавця, блогера, доцента Львівського університету і члена Національної спілки журналістів, придумала цілу передвиборчу програму, яка завершилася дебатами. Дебатами, а не просто так!
Читайте також: Щоб їм усім усміхалися квіти
Це дуже добре: і увага та залучення громадськості до виборів нового очільника музею — громадської установи, і прозорі процедури, і новітні методи визначення переможця у цих майже президентських перегонах. Та водночас такі історії показують, як багато ще у нас консерватизму, як чіпко тримається на місцях «совок». Ні, я не про майже колишнього директора музею Франка Романа Горака, а про ту ж таки систему, успадковану з радянського минулого, яка не відпускає старше покоління, сповнене упередження до молоді, ба іноді, наче той левіафан, ковтає і перетравляє все живе на одноманітну інертну масу.
Знаєте, за що критикували супротивники Богдана Тихолоза? Ви тільки послухайте ці закиди! Науковий співробітник Львівського відділення Інституту літератури, заступник декана факультету журналістики Львівського університету, завідувач кафедри і ще хоче бути директором музею? Кар’єрист! Веде блог? Створив інтернет-проект «Франко:Наживо / Franko:Live»? Не соромиться виступати з просвітницькими лекціями? Співавтор абетки-енциклопедії «Франко від А до Я»? Популіст!
Коли ти молодий, активний, публічний, багато їздиш і зав’язуєш контакти, тебе знають і поважають. Або не люблять. За все те саме. Хоча треба визнати, що кампанія з хештегом #чомуЯпідтримуюТихолоза таки мала успіх. За нового директора музею Франка члени конкурсної комісії віддали шість голосів із дев’яти. Для порівняння нагадаю, що на недавньому конкурсі на посаду очільника столичного Музею літератури комісія одноголосно підтримала попереднього директора, а молодій і перспективній кандидатці лише милостиво подякували за програму та обіцяли задіяти її кращі ідеї.
Читайте також: Жертви і кати
Тепер уявіть роботу в міністерстві. Заступники міністра, та й сам міністр час від часу міняються, а от міністерські працівники й клерки — вони незмінні. А може, навіть і безсмертні. Це ті люди, з якими доводиться працювати, реалізовувати реформи і відповідати очікуванням громадськості.
Наші сьогоднішні герої морально готуються до неминучої хвилі негативу, а проте сподіваються зробити бодай щось корисне. І тут їм якнайпотрібніше наше вміння похвалити. Похвалити означає стежити за ними з доброзичливою увагою, а не з лихим прищуром і готовністю зловтішно вигукнути «Акела схибив!». Похвалити означає підтримати тих, хто сам на сам виходить проти потвори бюрократії, а вона в музейній справі не менш страшна, ніж на чиновницькій посаді в міністерстві. Це означає надихати й заохочувати працювати далі, означає визнавати досягнення, заслуги і таланти. Нарешті, похвалити означає вірити в цих людей.
Уміння похвалити — неодмінна риса щасливої, цілісної, реалізованої людини, яка не знає чорної заздрості і радіє успіхам інших. Це так само одна із засадничих прикмет цивілізованого суспільства. Тож не біймося хвалити і будьмо від того щасливими.