Після розпаду Совєтського Союзу в гуманітарних і соціально-політичних науках в Україні зник ідеологічний тиск. Стало необов’язковим проводити всі дослідження з позицій єдино вірного й тому всемогутнього учення Маркса. Начебто запанувала свобода, що мала б уможливити розквіт гуманітарного і соціально-політичного пізнання. Але в новій ситуації далася взнаки стара хвороба.
Виявилося, що багато хто з так званих науковців зрештою не здатні до будь-яких досліджень. Звичка до нескінченних ритуальних повторів примітивних ідеологем дурнуватою мовою совєтського псевдомарксизму вбила вільний дух наукового дослідження. А мертві шкаралупи совєтських псевдонаукових і псевдоосвітніх інституцій залишилися на постсовєтському просторі, породжуючи нові генерації псевдонауковців. До них долучилися новостворені на базі колишніх училищ і технікумів псевдоуніверситети.
Ці інституції продовжили видавати псевдонаукові часописи та журнали, аби обслуговувати продукування текстуального непотребу, який є формальною умовою кар’єрного зростання їхніх співробітників. До цього додалися суто комерційні проекти «наукових» журналів, надрукуватися в яких можна за відповідну платню. Всі такі часописи і журнали дістали серед притомних українських науковців назви «смітників».
Наклади тих часописів мізерні. Адже й комерційно невигідно друкувати більше, і явна більшість тих авторів, що в них друкується не так оприлюднює там власні тексти, як їх ховає. Бо, боронь боже, їх направду хтось розумний прочитає і зрозуміє справжню вартість тих доцентів, професорів і академіків!
Читайте також: Критика чистого міста
Ми про це знаємо і мовчимо. Ба більше, дехто з нас навіть інколи друкує в цих «смітниках» власні тексти, насправді викидаючи їх на смітник, адже ці журнали майже ніхто не читає. А що поробиш? Адже справжніх наукових журналів обмаль. Деякі з них ще й не завжди вчасно встигають, подолавши всі бюрократичні перепони, дістати або переоформити державний статус фахових. А успадкована від Совєтського Союзу система вимагає від нас друкувати статті у виданнях, які визнані фаховими.
Крім видання нікому не потрібних журналів інституції цієї системи проводять нікому не потрібні конференції. Точніше, не так! Вони дуже потрібні. Але кому і навіщо? Важливою характеристикою цих конференцій є неадекватно велика кількість доповідачів. Програми цих конференцій викликають подив. Невже ж насправді можливо, щоби за один день виступило кілька десятків доповідачів? Звісно, ні! То суцільна профанація! Явна більшість заявлених доповідачів не лише не виступає, а навіть не з’являється на цих конференціях. Це або чинуші від науки, що надають конференції статус, або пішаки, які, аби вийти в дамки, мають запобігливо відтворювати усталені ритуали псевдонаукових збіговиськ. Хочете дізнатися, чи є певна наукова конференція направду науковою, подивіться, скільки учасників заявлено. Якщо кількість спікерів така, що кожному з них реально вистачить часу виступити бодай із короткою доповіддю, то є принаймні якісь підстави вважати, що тут ідеться про науку, якщо ні, вирішуйте самі.
Отже, в українській гуманітаристиці постали два паралельні світи. Один світ – це світ науковців, які направду займаються науковими дослідженнями й знайомлять студентів із результатами цих досліджень. Другий світ – це світ тих, хто профанує дослідницьку й викладацьку діяльність, створюючи псевдонаукові смітники, які захаращують науку й освіту.
Читайте також: Змова панів і рабів
Нова вимога до науковців з боку Міністерства освіти й науки України брати участь у міжнародних конференціях і друкувати власні тексти в закордонних журналах, залучених до таких баз, як Scopus, начебто мала виправити цю жахливу ситуацію. Втім, не сталося, як гадалося, а може, й гадалося щось геть інше, ніж наблизити українську науку й освіту до світових стандартів.
Відколи набула чинності ця вимога, я стало отримую пропозиції взяти участь у якихось міжнародних конференціях і надрукувати статті в якихось закордонних журналах. Раніше я отримував такі пропозиції лише від відомих мені осіб й інституцій, з якими співпрацюю. Тепер звідусіль. Спочатку я читав такі звістки невідомо звідки. Тепер навіть не відкриваю. Викидаю їх на смітник. Бо з жахом зрозумів, що це відтворення наших містечкових наукових «смітників» у глобальному масштабі. За прийнятну платню тобі пропонують написати за тебе доповідь чи статтю, перекласти її англійською або якоюсь іншою мовою, і навіть надрукувати її в якомусь закордонному журналі. Ба більше, за відповідну платню ти навіть можеш взяти участь у якійсь конференції у якійсь європейській або іншій країні, навіть не беручи участі в ній. Звучить дивно? Але це так! Не хочу навіть думати про те, як працюють ці схеми і чи працюють вони насправді.
Я певний лише того, що наш світ замалий, аби в ньому так смітити.