Хоча про Росію я там нічого не почула: тільки “Путін те доручив, Путін це наказав…” А ось про себе — дуже багато нового. Виявляється, що я, як мешканка Донбасу, марно втрачаю час: вже треба ставати в чергу, щоб отримати нові легітимні паспорти, з якими можна їхати до Росії. Бо зараз просто ажіотаж якійсь, особливо поспішають ті, хто мешкає на “тимчасово окупованій Україною території”. А ще – у новій республіці дуже поблажливі, бо дозволяють нам лікуватися та навчатися в них, але за умови отримання паспорту. Ну що, хто за мною в черзі?
Дуже показово, що на РосТБ це коментують дуже відверто, не прикриваючись нейтральною риторикою: це тимчасова(!) акція, Росія чекає на рішення Трампа. Якщо потрібно, вони готові на офіційний військовий захист людей, яких рідна країна тримає в облозі (ось тут дуже показові кадри блокади залізничних шляхів), не забудуть про змучених хунтою жителів інших регіонів (обличчя агресивних людей в балаклавах на сучасному Майдані), які, за інформацією українського (!) центру соціологічних досліджень, все більше і більше тягнуться до Росії.
Але якщо без гумору, який був навіяний потойбічною реальністю російського ТБ, факт символічного визнання цих фейкових документів не обіцяє нічого радісного. Бо це ще один крок до відокремлення частини східних областей від України. І не територіально, а ментально: саме це виправити буде найскладніше. Бо жодного практичного значення визнання не має: частина громадян України, котрі мали бажання виїхати до Росії, це зробили з українськими паспортами, хтось отримав статус біженця, хтось трудового мігранта, діти навчаються в школах, а пенсіонери отримують пенсії згідно з законами обох країн. Але масове отримання тих паспортів (до них обов'язково прив'яжуть перетин лінії зіткнення з боку республік, отримання соціальної допомоги, власність житла тощо) номінально відокремить мешканців Донецька чи Тореза від жителів Костянтинівки чи Покровська.
Читайте також: Росія офіційно визнала "паспорти", видані бойовиками "ЛНР" і "ДНР"
І миттєво спровокує черговий спалах ненависті між тими, хто буде вважати один одного зрадниками. Там, у Луганську чи Шахтарську, будуть ті, хто відчує полегшення: хоч якась впевненість в тому, де вони зараз живуть. Інші впадуть в відчай: чи варто чекати на повернення України, якщо вже й паспорти визнають. Особливо, якщо зважати на те, що вони змушені дивитися ТБ кожного дня… А з іншого боку лінії зіткнення чекаю на хвилю петицій про миттєве позбавлення громадянства, велику стіну, повну блокаду, авіаційні удари… Це так працює — ця гібридна тактика Кремля. Це на нас, на жаль, дуже добре спрацьовує.
Що робити? Не ставати в чергу за цими паспортами: в різний спосіб не реагувати на їх наявність чи визнання. Чим більше ми будемо звертати уваги, тім більше ми їх самі будемо легалізувати. Так, видати офіційну ноту протесту й забути. Нічого е змінилося — на Донбасі живуть громадяни України, які стали заручниками агресивних дій з боку сусідньої країни. Вони виживають, як можуть. А ступень колабораціонізму не вимірюється жодним паспортом. Хтось жовті зірки малював заручникам на одязі, хтось паспорти фейкові роздає. Сутність агресорів не змінюється, змінюються тільки засоби.