Ніцше — противник викінчених доктрин. Він удається до несхожих форм вираження думки: афоризму, повтору, іронії, суперечності, парадоксу. Все це нагадує таку собі філософську терапію, аби тільки не мислити ідолами-кліше. Імовірно, саме тому його й досі так люблять звинувачувати в ірраціоналізмі. Бо ж не просвітницького публічного застосування розуму він прагне, а інтелектуальної чесності, метафоричності, інтуїції. Але що все це, як не ідея самопросвітництва?
Філософ, який воліє бути неправильно тлумачений, хоче привчити нас не давати однозначних відповідей на «великі питання», себто не витрачатися на «одвічні питання», а придивлятися до повсякденних, маленьких, непомітних і окремих речей. Нова європейська еліта, якою він марив, мала б починатися на початковому, індивідуальному рівні, щоб закласти нові освітні інституції.
Ніцше часто вдається до нетипових стратегій мислення: почав він як філолог, продовжив як критик культури та політики, згодом став творцем нової антропології, а закінчив історичними пророцтвами. Переглядаючи природу мислення, вважає він, ми оновлюємося самі. Може, в цьому й полягав його задум: спантеличити читача, зробити все, щоби бути незрозумілим для сучасників, а тим самим розторсати їхні мисленнєві звички. Хоча таким чином він наразився й на неабиякий ризик: на свій лад його тлумачили радикальні праві та ліві. Але він невтомно використовував провокації та парадокси з метою щоразу зрушувати усталене уявлення про людину. На позір здається, що він говорить про самовпевненого супермена, типовий образ маскульту. Однак насправді вказує на перспективи самоутвердження людини в її взаємодії зі світом.
Він ніколи не припиняв провокувати. Говорив як справжній женоненависник, мовляв, чоловіки та жінки не однаково сприймають світ, але при цьому товаришував із обдарованими жінками, а згодом феміністки навіть запозичують у нього критику об’єктивізму, коли відкидається дослідницька позиція як незацікавлене інтелектуальне споглядання без участі людського тіла. Ніцше дозволяв собі неполіткоректні висловлювання (стадо, раби, потолоч, білява бестія), за що його почали називати мало не батьком фашизму.
Доводиться визнати, що він сам заклав підґрунтя подібних інтерпретацій. Вихваляв аристократичний елітаризм, кажучи, що народи живуть заради виняткових своїх представників, а за необхідності людина має пожертвувати собою, ба навіть значною кількістю людей. Наполягав, що потрібно жити небезпечно і що такою має бути мораль властителів. Інколи схвалював війну, був критиком демократії та моралі співчуття. А разом із тим, висловлював неприязнь до німецького націоналізму, відкидав прояви антисемітизму, не приймав політику ксенофобії та пангерманізму.
Це був філософ, який долав обмеження. Говорив, що істина мінлива, а духовна могутність ніколи не збігається з політичною силою. Він дистанціювався від мілітаристської політики Німеччини, називаючи її антикультурною. На його думку, «велика політика» — це соціокультурна велич, утверджувати яку мають філософи-законодавці.
Єдине, що нам лишає Ніцше з усією певністю, — це можливість мислити інакше. Він заповідав філософію майбутнього, в якій немає місця злостивості й помсті. Людина завжди в майбутньому, але з пам’яттю про минуле. Вона не має легковажити кожним днем. Приглядаючись до найближчих речей, вона переймається питаннями про власне фізичне й духовне здоров’я, освіту, дружбу, спілкування. Її могутність здобувається шляхом пересилення мізерних переживань і пожадань.
Так життя стає самоперевершенням: не формальним запереченням, а прагненням іншого стану. Це нова філософія пошуку радості, весела наука. Радість від дарування, безкорисливе почуття сили і краси. Невпинне говоріння «так» життю й самоутвердження.