Коли вони їдуть потягом у відпустку, це мужні чоловіки. Вони багато що бачили, на запитання відповідають: «Плюс-плюс», називають один одного тільки за позивними. П’ють коньяк, слухають суворі пісні, жартують. А потім якоїсь миті стають дуже незахищеними хлопчиками, які зізнаються: вони бояться. Не пострілів чи вибухів. Повертатися додому…
«Я вже півтора року в армії: пішов за мобілізацією, нині на контракті. Минулого разу витримав удома три дні. Навіть спати в ліжку мені незручно! Сказав мамі: не можу, бо що я тут роблю, коли вони там зараз! Вона плаче, не розуміє. Друзі, що були до війни, чи то стали не такі, чи то й були, а я не помічав. Друзі — це коли життя можна довірити, а не про айфон теревенити…»
Він зветься Май, йому трохи більше ніж 25. Він танкіст, але жартівливо називає себе «мазута». Не дивиться в очі, але постійно питає: «За що ми там стоїмо, по три місяці людей у цивільному не бачимо? За олігархів? Усе, піду з армії». А потім із таким самим болем: «А що мені робити вдома? Як тепер щось звичайне робити, коли я весь час думаю про війну?» Кажу: «За мене стоїте, за землю нашу, за правду, за любов. Є час для війни, є для миру». Що казати ще в такі моменти?..
Потім він кілька разів телефонуватиме, щоб розповісти… Про друзів, які не повернулися, про страхи, про несправедливість. А я слухатиму. Як і тисячі волонтерів та просто випадкових знайомих уже третій рік. Розумію, що потрібні спеціалісти, бо це їм він повинен дзвонити, щоб дістати допомогу. Але де вони є нині в тій потрібній кількості? Де ця армія психологів, яких випускали майже в кожному місті впродовж останнього десятиліття із запасом? Може, настає час, коли їх потрібно масово залучати до служби в армії? Чи почекаємо вісім років, прогнозованих науковцями для початку масових проблем, коли такі, як Май, остаточно не знайдуть свого місця ані там, ані тут? І завершуватимуть свою війну разом із життям. Велика шана — тим, хто вже зараз намагається шукати засоби психологічної реабілітації ветеранів: є курси із залученням людей, які пройшли війну, арт-терапія, безкоштовні масажі, будиночки для відпочинку й навіть «Бандерівські схрони», як на Івано-Франківщині, де учасники АТО і їхні родини лікуються під наглядом справжніх професіоналів. Але ця крихта не вгамує великого голоду…
Читайте також: «Я вас туди не посилав»
Той, хто гине на війні, відходить на піку свого життя. Той, хто повертається звідти, повинен виборювати право на дальше існування в цивільному суспільстві. У світі, де спочатку всі кричать: «Герої не вмирають!», а потім відмовляють у роботі ветеранові, бо його характер уже не цукор. У світі дружин, що стали чужими, та незнайомих дітей.
А в його чорно-білому світі, де ось — ворог, а ось — друг, уже немає півтонів: він б’є без попередження, він вимагає правди, він утратив здатність відчувати компроміс. І тоді вже ми є ворогами, що оточили його укріплення. І, коли немає виходу, треба підірвати цей світ. Разом із собою.
Нам теж важко з цими людьми. Бо ми дивилися телевізор, а вони — як розривається на шматки друг. Тому відчуття провини штовхає нас до відчуження. Але навіть коли ви не вмієте віджиматися, дуже прошу: бодай слухайте їх, поки вони ще про це говорять. Помічайте їх, розмовляйте, без нав’язування запрошуйте у світ сьогодення, залучайте до допомоги іншим, запитуйте, де болить і як стає легше. І все йде до цього — готуйтеся бути психологом. Мабуть, більше ніж 22 рази. Нехай це буде такий великий флешмоб. Робіть його як умієте: на роботі, в маршрутці, із сусідами чи знайомими, з родичами чи випадковими чоловіками, які зняли свій камуфляж разом зі шкірою. Ще довго…