—Знаєш, я, напевно, буду писати роботу на доволі несподівану тему.
—Яку ж це?
— «Вплив буддизму на творчість Тараса Шевченка».
—Жартуєш! — відповідаю здивовано. — Це ж просто невиправдана натяжка!
—Ну, чому? Ти ж чув про «трьох китів буддизму»: «сон», що є ілюзією реальності, «небуття», або первісний потенційний стан, і «посмішка» як характеристика сприйняття дійсності?
—Звісно, — реагую збентежено.
—Так я вже й епіграф підготував. Ось дивись, тут є все. Усмішка, сон, небуття: «І усміхнулася небога. Проснулася — нема нічого».
Саме подібні іронічні збіги й спричиняють якийсь дивовижне захоплення.
Читайте також: Король ящірок
В західній культурі спрадавна утвердилася теза, на якій неодноразово любив наголошувати й український філософ Григорій Сковорода: «Пізнай самого себе!» Але як розшифрувати цей не надто легкий заклик? Коли ми пізнаємо (себто, шукаємо) себе, виникає дилема: на що покладатися — на якийсь міцний авторитет, а чи на власний досвід? Європейська просвітницька традиція наполягала на відкиданні забобонів і застосуванні розуму як інструменту активного пізнання. Натомість на сході вчать спокою і тиші розуму, його незворушності.
Та на сході розум — це не якась там складна система чи, висловлюючись технологічно, плата для обчислюваної машини. Бо ж як говорять деякі наставники буддизму: дзен не вчить НІЧОМУ. Ну немає тут жодних заповідних священних писань! Це просто шлях… От тільки як його здобути?
Розум, продовжує наш уявний вчитель східної мудрості, має стати власним господарем, оволодіти звичайними й повсякденними думками. Знати себе, відтак, означатиме увійти з собою в контакт. Мати справу з життєвими фактами, переживаннями, що не зводяться до понятійного мислення, яким ми так звикли послуговуватися. Треба навчитися мислити поза словами, бо на словах самореалізація неможлива. Ось чому стан Будди — це просвітлення, себто пробудження від нашарувань і шумовиння автоматизованого «життя за звичкою». Але його досягнення неможливе шляхом постановки прямих питань. Потрібно тільки навчитися запитувати, не відділяючи питання від себе, зробивши їх своїми. І відмовитися від можливості абсолютного пізнання.
Бо ж просвітлення не передбачає додавання чогось до себе, знання чи речей, а трансформацію внутрішньої сили. Просвітлення — це особиста справа кожного, що передбачає неабияку підготовку: позбавлення ненависті, чого не досягнеш без незворушності; покірність долі, що означає позбування будь-якої прив’язаності, бо наші звички перетворюють нас на рабів речей; відсутність бажань, не геть усіх, звісно, а щоби бодай не стяжати. І, нарешті, гармонія зі світовим законом, коли життя розглядається не як сукупність рухів, а саме як власний шлях.
Читайте також: Агасфер як персонаж вертепу
Просвітлення — це інтуїтивне занурення в суть речей. Воно не аналітична процедура, а погляд ніби на новий світ з несподіваного ракурсу. Тут нема чого пояснювати, бо це не стан, до якого потрібно прийти як до чогось вивіреного і заданого. Це падіння старих звичок розуму, переоцінка ставлення до світу.
Однак, хибно й недолуго виглядатиме надмірне прагнення просвітлення, хоча б шляхом поспішного налаштування розуму на якийсь незвичний «режим» думки. Просвітлення не продукт міркування й аніскільки не є видінням Бога. Натомість це співучасть у творенні світу, яку доводиться робити в повсякденному житті: пити чай, їсти рис, дивитися в стелю…
Тільки так можливе оголення людської природи й відчуття постійного відсилання до невидимої присутності десь тут бодай чогось іще. Це як спроба зафіксувати спалах блискавки чи почути оплеск однієї долоні. Це миттєва думка чи визрівання нової свідомості в здатності себе перевершувати. Це точка, коли світ тільки-тільки виникає: без простору і часу та без логічних розрізнень. Це сенс життя, який ховається в повсякденній діяльності, коли немає глобальної мети, надокучливих прагнень, нав’язливих поклонінь. Коли не треба давати пояснень і заохочень, а ще б пак — писати подібних текстів.
Втім, найкращим поясненням просвітлення була б зосереджена мовчанка жаби, яка сидить, упершись відстороненим поглядом в нікуди, й ніби вдає, що робить щось особливе, забувши себе, щоби знову знайти і набути нової подоби.