Уже не пам’ятаю, хто з френдів запропонував аналогію: припустімо, 1942 року зазнав аварії літак Люфтваффе з музикантами Ґевандгауз-оркестру і репортерами Ґеббельсового кіножурналу Die Deutsche Wochenschau, які прямували до Ель-Аламейна піднімати дух німецьких солдат… Невже, гаразд, хай не в СРСР — у Британії бодай хтось відчув би напад суму? Я згоден, що простий німецький скрипаль (який виконував, зауважмо, Бетговена й Ваґнера, а не «Священная война» й тим більше не «Вежливые люди») ні в чому особисто не винен, тільки ви скажіть це родичам Анни Франк… Так, Спаситель заповідав молитися за своїх ворогів і прощати братові, який згрішив проти тебе, до 490 разів (Мт. 18:22). Гаразд, я помолюся. Потім, коли все закінчиться. І ніякі вони мені не брати. А зараз мені є за кого молитися.
Ми щойно наочно побачили прірву в суспільстві: між тими, хто усвідомлює, хто відчуває шкірою, що в його країні йде війна, можливо, не повномасштабна, можливо, не тотальна, можливо, гібридна (хоча я, кажучи відверто, до пуття не розумію, що це означає — хіба це якась несправжня, неповноцінна, не зовсім війна, недовійна?)… Ну й іншими, для них це обставина медійного тла, прикра неприємність, від якої за бажання можна абстрагуватися. Це ж не зі мною?
І тут ми знову повертаємося до некомфортної теми, котрої, як не крути, не уникнути. То є в нас війна чи немає? Якщо є, чому немає воєнного стану, чому в центрі столиці функціонує посольство держави-агресора, чому частка Росії в товарообігу нашої країни все ще становить аж 8%? На кожне із цих запитань є ніби переконлива відповідь. Тому що ми купуємо в РФ три чверті необхідного нам ядерного палива, а частка АЕС в енергобалансі країни перевищує 56%. Тому що, можливо, таки знову доведеться докуповувати російський газ. Тому що частина українських підприємств усе ще має ринок збуту тільки на Сході, а втратити зараз роботу ніхто не бажає. Тому що… Починаєш перелічувати, і самому стає соромно.
Чи були ми готові два з половиною роки тому занурити країну в темряву й холод? Без армії? З потужною п’ятою колоною всередині? Із безвідповідальними елітами, яких не цікавить нічого, крім влади й грошей, як у центрі, так і на місцях? З дезорієнтованим населенням, яке купується на гасла популістів, як кажуть, «на раз»? Із міжнародними донорами, які згодяться на будь-які компроміси, аби було тихо? З іноземними посольствами, які в насамкінець працюють лише на вибори у своїх країнах? Без найменших перспектив реформ, хай куцих, хай половинчастих? Із військовою адміністрацією замість діючої влади, на яку хоча б можна якось тиснути? Може, відчуття спільної небезпеки, спільної долі згуртувало б націю. А може, й ні, надто вже по-різному ми розуміємо емпатію… Але поза всяким сумнівом, офіційна визначеність (як кажуть англійці, «називання кота котом») додала б нам певних моральних переваг, себто того, чого нині нам, як доводить практика, найбільше бракує.
Ми живемо так чи так у світі символів — символічних жестів та слів. Слово «війна» для українців надто травматичне, щоб ним маніпулювати. Саме собою воно викликає відторгнення, вмикається пам’ять поколінь. Але його відсутність у суспільному просторі або, ще гірше, його наявність у нічим не навантаженому офіціозно-ритуальному варіанті породжує аутизм, що прогресує.
Бачиться це трохи дивним: поміж нами існує «прокладка» людей, яка цілком природні прояви обурення, ображеної гідності, злості, ненависті — так-так, ненависті! — стосовно ворога (а як іще його назвати?) сприймає як щось невідповідне магістральній глобалістській толерантності. Це все, бачте, hate speech, а ми маємо шукати шляхи діалогу! Із ким? Про що?
Я збирався писати щось підсумкове, новорічне й позитивне, а вийшло таке… Бо війна триває, і щодня вона додає сивого волосся тим, хто кожної хвилини чекає бодай короткої звістки від рідної людини звідти, з окопу: «Люба…» або «Мамо, в мене все в порядку».