Тож тепер 101 рік тому. Мій цьогорічний день народження був особливий тим, що, власне, у моїх літах батько помер. Дивне відчуття, коли розумієш, що ти вже старший за нього, але ще не старий, принаймні своїми відчуттями. Для мене це був час нових роздумів про те, ким був тато, що він пережив. Про що він мріяв? Яке моє місце в естафеті поколінь?
Мені постійно пригадується роман Тані Малярчук «Забуття», а в ньому оцей діткливий фрагмент:
«Єва потягнулась за сіллю, але, глянувши на батька, таки передумала.
― Тату, — Липинський кожного разу здригався, коли чув це слово з її вуст, — я завжди хотіла дещо спитати. Те, чому ти присвятив ціле життя… Тобі ж нічого не вдалося, правильно?»
Я ніколи не ставив такого запитання своєму татові, хоча, можливо, воно було б цілком доречним, але все-таки я не знаю цього напевне, можу тільки снувати припущення, дивлячись на його непросте життя. Якою мірою воно було реалізоване? Коли батько помер, мені було трохи за 20 і я знав про життя дуже небагато. Сьогодні, вже старший за батька, я осягнув тільки на дрібку більше. Певно, що маю тепер значно багатший досвід, але як він переходить у знання або в те, що люди називають мудрістю? А може, приймаючи естафету, моя донька запитала б мене, як я дивлюся на своє життя, мрії, досягнення. Недавно в якомусь інтерв’ю я розповів, що почуваюся реалізованою людиною, але що це насправді означає? Аж ніяк не те, що я здійснив усі свої мрії, я здійснив аж ніяк не всі або ж — в інших випадках — скористався тими, що з’явилися досить несподівано, немов на ходу, підтверджуючи моє припущення, що мрії, звичайно, справджуються, але не так і не тоді, як ми прагнемо.
Колись я запитав свою майже 90-річну тещу: «Мамо, а що ви робите, коли маєте час тільки для себе?» — і вона зі стоїчним спокоєм, без поспіху відповіла: «Та мрію ж». Мама Меланія була запанібрата із мріями, відчувала потребу в них і розуміла їхнє значення. Минув рік, щось уже знову лишилося позаду, а попереду ще багато може змінитись у наших мріях.
А вкласти в них треба чимало. Минулий рік довів, як легко мрії можуть обертатися на порох. Порох зрештою осяде, а нам треба жити далі, працювати далі, виховувати нащадків, доглядати старих і немічних, згадувати тих, хто відійшов, і чекати на тих, хто прийде опісля. Мріяти й вірити, що наші мрії не розсиплються, що ми гідно проживемо життя, а наші діти не звернуться до нас із запитанням, яке Єва, донька В’ячеслава Липинського, поставила своєму батькові, героєві роману «Забуття»: «Те, чому ти присвятив ціле життя… Тобі ж нічого не вдалося, правильно?». Хтось колись сказав, що визначення для себе великих цілей не коштує ані на крихту більше, ніж визначення малих. Так, самé встановлення цілей іще не є актом надзвичайної ваги, натомість досягнення їх — це вже велика подія. Це акт волі й міра незламності. Волю треба зміцнювати ненастанно, щодня і щохвилини, бо воля, як і нетреновані м’язи, поступово атрофується. Тільки віра й несхитність можуть, коли осяде порох, дати нам змогу — як індивідам, як громадянам, як народові — піднестися, визначити нові цілі й жити далі, працювати далі, виховувати нащадків, доглядати старих і немічних, згадувати тих, хто відійшов, і чекати на тих, хто прийде опісля. Знову мріяти. Минає черговий рік, ми прощаємося з ним як учасники і як спостерігачі подій, які він приніс. Я сам прощаюся з ним, відчуваючи збентеженість, бо, попри все лихе, що він дав світові та моїм ближнім, не маю причини скаржитися. Як сказав би Андрій, мій львівський приятель і невиправний оптиміст, «гріх нарікати». Дивлюсь у вікно, за ним гарна, сніжна, сонячна канадська зима, тож бодай одного я вже не маю в голові: уже не доводиться мріяти про гарну зиму, бо ж ось вона, на відстані випростаної руки, тепер лишилося подбати тільки про те, щоб у теплі й погідному настрої в товаристві найближчих мені людей зустріти Новий рік.
На початку року ми ухвалюємо різні постанови, що є практичними намаганнями справдити наші мрії. Одні мають намір кинути курити, другі планують дуже схуднути, треті — менше витрачати або серйозніше заощаджувати, хтось хоче проводити більше часу з найближчими, а є такі, хто прагне повною мірою насолоджуватися життям. Ці практичні й в усіх аспектах корисні настанови водночас іще й дуже піднесені, і власне такі я хотів би й сам дати собі наступного року. Хотів би допомогти іншим справдити їхні мрії, а щонайменше — допомогти зберегти віру в силу тих мрій. Нехай не паралізує нас думка Гоголя, мовляв, немає нічого жалюгіднішого за несправджені мрії. Жалюгідність з’являється тоді, коли немає мрій. Не піддаваймося. Не зрікаймося мрій: не відомо, коли вони стануть потрібними.